Мітя хвилювався. Вилиці на його обличчі нервово здригалися – тема справді зачепила за живе. Підвівшись з-за столу, він обвів поглядом присутніх, наче хотів впевнитись у доцільності відвертості, що несподівано вихлюпнулась. Зосередився і таки наважився:
– Я розповім… Я розповім вам, як зі мною обійшлося суспільство, котре, як ви запевнюєте, Даро, треба навчитись пробачати…
Я пропрацював учителем фізики у сільській школі майже двадцять років. Мене всі знали і поважали перш за все за те, що по закінченню ВИШу я не залишився у місті, як переважна більшість, а повернувся до рідного села.
Я знав, як скрутно в селі з молодими спеціалістами, і завжди пам’ятав, як вчив нас математиці та геометрії вчитель фізкультури, а оцінка на іспиті з фізики визначалась еквівалентом прополотих грядок із буряками на колгоспному полі. Я понад усе прагнув, аби сільські діти отримували пристойну освіту, і так цим захопився, що не вистачало часу замислитись навіть над створенням власної сім’ї… Невиправданий альтруїзм, скажете ви… Можливо. Проте я був щасливий. Допоки не сталася халепа, – Мітя замовк, передихнув, бо нелегко йому давалася відвертість, і продовжив. – Часом з нами трапляються речі цілком неочікувані, ба, навіть, неправдоподібні… Змирившись з думкою, що останок життя, покладеного на вівтар знань, проведу на самоті (бо у селі чоловік, котрому за сорок, – старий хлоп), я не міг передбачити, що у своєму «похилому» віці здатен закохатися!.. Окрім всього, закохатися в ученицю, дитя, котрому ледь виповнилось шістнадцять…
Про радість від кохання я знав виключно з книжок, адже сам переживав нестерпну муку. Нема нічого гіршого, ніж усвідомлювати власну безнадійність. Та я кохав, кохав до нестями, спостерігаючи за кожним її кроком, милуючись її пописаними фломастером пальчиками, пружністю худих ніжок у поцерованих панчішках, розпашілими щічками після перерви, смішними хвостиками, що мотулялись при ході… Я не міг нічого з собою вдіяти. Я усвідомлював, що це ганебно, що вчителю це не личить та й взагалі у моєму віці переживати щось подібне прирівнюється до збочення… Я йшов зі школи додому виснажений і розбитий, запиваючи кохання горілкою, а повертаючись наступного дня до обов’язків – блідий, із синіми колами під очима, – знову й знову страж– дав, чуючи її безклопітний сміх.
Вона не була успішною ученицею в класі, та мені було байдуже: щойно до моїх рук потрапляла кіпа з зошитами, я безпомилково з тридцяти знаходив один єдиний. Я не смів виправляти її помилки, замість того підбирав схоже чорнило і непомітно, начебто її рукою, виводив вірні відповіді…
Звісно, вона помічала це. І коли під час перерви я чув за спиною дівоче перешіптування та хихотіння, густо червонів і прискорював крок, готовий від сорому провалитися крізь землю.
Незабаром наді мною стала потішатися вся школа. А вона, наче нічого не розуміла, всміхалася мені просто увічі, прогулюючись на перерві попід ручку з десятикласником…
Я став пити щодня. Я свідомо спивався, аби заглушити біль… Допоки одного разу…
Мітя спинився, немов хотів набратись сил і рішучості для подальшої розповіді. Він ще раз уважно оглянув приголомшених слухачів, проте навіть натяку на насмішку чи зухвалля не було. Всі напружено очікували розв’язки.
– Одного разу селом пролетіла жахлива звістка. Моє дитя, моє янголятко знайшли неподалік річки – потовчену, напівпритомну, зґвалтовану. Я не міг прийти до тями, від люті скаженів. Я готовий був убити негідника, котрий це заподіяв. Безпомічність доводила до сказу, та вдіяти нічого я не міг. Оговтавшись, вона мовчала, відмовляючись відповідати на будь-які запитання. Міліціянти нишпорили по домівках школярів, намагаючись довідатись бодай якусь інформацію, проте ті вперто мовчали, бо боялись помсти. Окрім того, що дивакуватий вчитель фізики, дедалі частіше заливаючи горлянку, потаємно шпигує за потерпілою, жодних свідчень не поступило. Не взялося до уваги навіть те, що зник зі школи отой парубок, котрому моя мила дівчинка так довірливо вкладала у руку свою долоньку. Так і не скінчивши десятого класу, він терміново поїхав до родичів у місто, мотивуючи від’їзд несподіваною хворобою…
Кримінальну справу залишили відкритою – за відсутністю злочинця, свідків та свідчень потерпілої… А незабаром мене викликали у райвно, де ознайомили одночасно з двома заявами.
Перша була від батьків, котрі гнівно звинувачували мене у розбещенні неповнолітніх і наполягали на вилученні права вчителювати. Друга – від районного дільничого, оперезана сусідськими підписами, яка свідчила про те, що я страждаю на алкоголізм, що призвело до певних психічних зрушень, і потребую термінового лікарського втручання…
Проте найбільше здивувала працівників райвно моя цілковита байдужість і нездатність до самозахисту. А насправді я просто усвідомлював, що ніколи не зможу повернутися до минулого, яке отак, без докору совісті, без найменшого сумніву щодо справедливості звинувачення мене зрадило… Я не хочу пробачати… Я хочу забути…
