– Уявіть собі, що це її навіть розважає. Реакція буває різною: часом вона починає несамовито реготати, і тоді здіймається переполох. А інколи, як сьогодні вночі, забивається у кут і тихенько, майже нечутно підвиває. Загалом, ні Михайлина, ні Маргіта її не дратують. Вона звикла до свого похилого товариства і зрідка навіть приділяє їм увагу. Між людьми зі схожими вадами психіки зазвичай налагоджуються свої, особливі, стосунки. Вони – наче діти: між собою розуміються, а дорослому – зась…
У цю мить за вікном щось зашурхотіло, і я напнулась, мов струна – того разу мені ледь вдалося впевнити себе у безпідставності страхів. Проте Дмитро Михайлович так само напружився і, видобувши з кишені цигарки, вийшов на ґанок. Прихопивши горня з вином, я вийшла за ним. Лікар зосереджено палив, але навколо було тихо: зорі дрібним зерном розсипалися небом, глипаючи на нас і на Соковицю. Я покосилася на вікно, під яким тільки-но, здавалося б, щось вовтузилось, але крім рівненько складених дрів, що завбачливий Пішта-бачі заготовлював, готуючись заздалегідь до зими, нікого там не було.
– Незабаром морози настануть, – піймавши мій погляд, сказав Дмитро Михайлович, і його цигарка, мов нічний світлячок, вихоплювала з темряви задумливе обличчя. – … А зими тут суворі… Не знаю, чи під силу вам буде пережити зиму в горах…
Мені не подобались його сумніви, проте я вже навчилась спрямовувати розмову у безпечне для себе русло.
– Розкажіть мені, що там у місті новенького, бо не зважаючи на ваші сумніви, нікуди не планую їхати, – я посьорбувала вино, а він посміхався.
– Я вражений вашим оптимізмом! А у місті що може бути новенького – «суєта суєт»… Коли я навідуюсь до певних інстанцій із проханням про допомогу, мене часто запитують: «Як ви там виживаєте, Богом забуті?» А мені здається, що то вони Богом забуті, адже серед суцільної метушні не мають де притулити душу. А у нас із вами є свій притулок… Не одну зиму довелось тут пережити, та нічого страшного не трапилося. Ми наче на острівці, оточеному океаном. Навколо стихія, а нам затишно…
– Я бачу, ви – романтик…
– О, ще й який! Підлітком навіть вірші писав… Банальні, щоправда, надто емоційні, та все ж… В молодості ніхто не знає, який шлях заготовано долею, так само, як і те, що поетичний романтизм переростає згодом у скупу цинічну прозу, – лікар загасив недопалок. – У вас є теплі речі? Вечори дедалі холоднішатимуть…
– Не хвилюйтесь, я про це подбаю… Наступного разу, як відлучатиметесь до міста, матиму одне прохання… А наразі… Я планую провести завтра наступну зустріч із пацієнтами… Сподіваюсь, ви не заперечуєте?..
Лікар захоплено подивився на мене:
– Ви справді відважна жінка. Гаразд. Я попереджу Галину Василівну. На добраніч…
– Доброго вечора… Протягом минулої зустрічі ми з вами розмовляли про умовність людського добробуту і благополуччя… Я спробувала пояснити вам на власному прикладі, що, не знаходячи собі місця в суспільстві, не варто звинувачувати в цьому людей, котрі нас оточують. Причину потрібно шукати в собі, намагаючись дати відповідь на запитання: «Чим я відрізняюсь від інших? Що саме мене не влаштовує? Чому те, що приносить іншим спокій, затишок, умовний комфорт, нас дратує і провокує до відвертого супротиву?» Кожен з нас пережив у свій час душевну травму, непорозуміння, байдужість, зневагу чи навіть презирство людей, не здатних до співчуття та самопожертви… Кожен із нас переживав відчуття самотності і непотрібності світові… Проте не кожен зумів набратися сили і мужності, аби переступити через оту байдужість і йти далі. Аби, звільнившись від ілюзій і образ, повернутися у той світ, що знехтував нами, з високо піднятою головою, без страху і ненависті до нього…
На відміну від минулого разу, серед відсутніх, здавалося б, очей я помітила й відверто зацікавлені, цілком усвідомлюючі, про що йдеться. До того ж кілька жінок, що з-під лоба позиркували на мене протягом короткочасного перебування в «Притулку» та виглядали доволі неохайно й відразливо, сьогодні причепурилися. Волосся їхнє було гладенько зачесаним, а вмиті обличчя набули емоційного забарвлення. Отже, вони готувались до зустрічі. Вчитель фізики Мітя – нещодавній мій провідник, – одягнув білу сорочку і виглядав урочисто, ніби на святі першого дзвоника:
– Скажіть, а якщо цілковито відсутнє бажання повертатися туди, де нас у свій час не зрозуміли і відкинули, мов зайвий мотлох… Що тоді?..
Я тішилася тому, що придбала співбесідника, отже зачепила за живе. Дмитро Михайлович теж задоволено прислухався до розмови з облюбованого ще того разу кутка.
– Треба навчитися пробачати образи, Мітю. Це складна наука і не кожному під силу. Проте саме про вміння прощати не раз згадувалось у Біблії. Осягнувши його, людина очищається і крокує по життю з чистим серцем…
– А я не можу простити. Не вмію… Не готовий… Навіть усвідомлюючи, що невміння пробачити назавжди зачинило мені шлях до повернення додому, до місця, де я виріс, де поховані мої батьки, де я прожив найкращі роки свого життя, а пізніше зазнав брехню, страждання і непорозуміння.
