– Вважатимемо, що у моєму домі зараз повний штиль: сонце заховалося – це правда, проте тайфуну нема… А отже не відображається на моїй працездатності, – збрехав Макс.
– …Даремно ти тримаєш все у собі, Максе, – опецьок явно розраховував на більшу відвертість. Перехиливши одним махом вміст келиха у горлянку і направивши туди ж дольку цитрини, Броніслав Всеволодович продовжував гру в дружелюбність…
– …Ледь не забув… Манюня про тебе запитувала… Нудьгує… До речі, їй вже набагато краще… Вже й не пам’ятаю, коли востаннє зверталися до лікарів. Як бач, Бог таки прислухався до наших молитов… – він нещиро перехрестився, підраховуючи в думках космічну суму грошей, що довелось йому витратити, аби доньці покращало…
– Чудово… Передавайте їй привіт… Вона у вас славне дівчисько, як би там не було.
У Броніслава Всеволодовича розмастилася по мармизі вдоволена посмішка: бодай хтось скаже йому тепле слово про одиначку:
– А ти сам би їй той привіт і передав, Максе… Навіщо ускладнювати?.. Зайдеш якось на каву, от і поспілкуєтесь… Вона давно на тебе око поклала… А ти у нас ще той горішок, хитра бестія… Хоч сам чудово знаєш – життя така штука, що невідомо, де загубиш, а де знайдеш… Гаразд… Щось я виснажився сьогодні… Аллочко, приготуй все для масажу… А з тобою, Максе, сподіваюсь, невдовзі побачимось… Втім, навіщо тягнути кота за хвіст… Чекаю тебе в суботу… О шостій… Повечеряємо разом, – і масно потягнувся, подумки кайфуючи вже від доторку вологих пальців вродливої секретарки, що шаруділа простирадлом у сусідньому кабінеті, готуючи лежак для оздоровчих процедур.
Попід вечір Дмитро Михайлович постукав у двері. В руках він тримав миску з пахучим курячим рагу та карафку вина.
– Це передала вам Галина Василівна, – простягав мені паруючу страву, – а це особисто від мене, в знак подяки за мужність і відвагу.
Попри те, що алкоголь я вживала рідко, подарунку зраділа – нічне напруження далося взнаки.
– Повечеряємо разом? – запропонувала я. – Розповісте, що у світі робиться.
– Залюбки, – відповів Дмитро Михайлович і, швиденько адаптувавшись у моєму господарстві, вправно розкорковував вино.
– Чому ви не розповіли про ймовірність нічних «концертів»? – засервувавши стіл тарілками і горнятками, запитала я, поглянувши на лікаря.
– Боявся, що відмовите… Втім, жодної небезпеки в цьому я не вбачав, – Дмитро Михайлович спокійнісінько розливав тягучу бурштинову рідину у посуд. – Ви самі пересвідчились, що мешканці «янгольського» звикли до подібних «розваг». Декому це навіть подобається…
– А як реагує на це все її найближче оточення?
– Маргіті байдуже… Єдине, що її турбує, – це встигнути на потяг, аби потрапити нарешті до чоловіка, а як ні, то бути напоготові, бо ж він ось-ось приїде.
– А де її чоловік?…
– Це історія, варта написання книги… У шлюбі Маргіта прожила всього кілька місяців. Вона ще й сімнадцяти не мала, як її чоловіка совєти забрали на війну: у 1956-ому, коли в Угорщині проходили бойові дії, ніхто не зважав на національність та віросповідання. Спробуйте уявити собі, що міг відчувати хлопець, котрого змусили воювати проти своїх. його батьки, окрім угорської, жодної мови, ані грамоти не знали. Та, формуючи резерви, радянській владі було на це начхати, і в угрупуванні радянських військ юнак, як і сотні, тисячі інших, вступив на батьківську вотчину. Що було далі – ніхто не знає. Більше його не бачили. Жодного повідомлення про те, що він загинув, не надійшло… ймовірніше, став дизертиром і, будучи пійманим, був засланий десь до Сибіру. Ніхто достеменно цього не знає. Маргіта зверталася до угорського уряду, пізніше навіть у Москву їздила. Та чоловіка наче водою змило… Не виключено, що з розпачу наклав на себе руки… Проте вона ніяк у це повірити не могла і поступово втрачала глузд. І дотепер щодня збирається їхати до Сибіру – за ним… Навіть спати лягає не роздягаючись – все життя напоготові. Рідні не зосталося – всі давно повмирали, а вона так і зістарілася з думкою про нього… Отаке то… Головне – в її присутності не висловлювати сумніву щодо його існування, інакше станеться істерика. А загалом вона цілком врівноважена, і нічні «концерти» Михайлини не викликають у неї роздратування…
– Зрозуміло. Психоаналіз дає визначення цьому: хронічна манія, або ж гіпоманіакальний стан психіки, для якого характерне зосередження свідомості й почуттів на якійсь одній ідеї…
Шкода, що вона помре, так і не зазнавши спокою, хоч насправді він десь ТАМ її давно чекає…
Ми хвилинку помовчали, замислившись над сутністю людського буття, а далі я спохопилася:
– А як же Хелена? Як вона сприймає отой нічний шабаш?
