… Раніше я остерігалася виходити на лікарняний майданчик, коли хворих виводили напрогулянку. Незважаючи на пильне око Янка, кожен з них був здатен на непередбачувані вчинки. йшлося про мешканців «янгольського», адже ті, що знаходились на реабілітації, не потребували невпинного нагляду – вони вештались по подвір’ю довільно, шукаючи собі роботи чи бодай якогось заняття. На них не реагували навіть Рижка та Лишка, яких дядько Степан мав звичку попід вечір спускати з ланцюга. Окрім всього, за час польових робіт ми встигли звикнути одне до одного, а з деким навіть заприятелювати. Наші зустрічі в їдальні переросли в дружні диспути, і всі чекали їх з нетерпінням, вносячи цим бодай якесь розмаїття у розмірене й одноманітне притульчанське існування.
Проте цього разу я чомусь вирішила не відлучатися, а залишитися біля Янка. Не могла ж я довіку боятися людей, котрі потребували допомоги, самі цього не усвідомлюючи. І коли пацієнти, дбайливо закутані Одаркою у старі пальта, куфайки, вовняні кацабайки, повиповзали на світ Божий, мов мурахи з-під землі після сплячки, я нікуди не пішла, а примостилася поруч з Янком в облюбованій альтанці.
– Даремно ви це, – бідкався Янчо на хоробрість задуму, проте проганяти не став.
Загалом, ніхто не звертав на мене уваги – кожен був зайнятий собою. Хіба ота дівуля, що любила голосно реготати і підмальовувати вульгарно вуста, причепурившись у ядовито-бузкову шапочку і безглуздо довжелезний шарф, що сягав їй ледь не по литки, зверталася до когось неіснуючого з доріканнями:
– А ця що тут робить на моїй території?.. Ні, ви мені скажіть, звідки вона взялася?! І що то за вигляд такий – ні риба, ні м’ясо… З таким виглядом вона тут нічого не заробить… Тільки повітря нам псує… Хіба вона не знає, як порядна курва має виглядати?.. – і дама безпардонно оголювала аж по сідниці ноги у вовняних панчохах.
– Що це з нею? – запитала я у Янча, та він реагував на монолог без емоцій.
– Не звертайте увагу, вона не агресивна. Її знайшли свого часу «на панелі» непритомну, ослаблену від фізичного насилля, що спричинило значні зрушення психіки, і привезли сюди… А ось того, – Янко очима повів у бік дядька, котрий, не відводячи від землі очей, щоразу міряв рівними кроками подвір’я, коливаючись, наче важіль у годиннику, – треба остерігатися. Кілька разів він примудрявся дременути у село, зчиняв там такий гармидер, що селяни, обурюючись, писали петиції у керуючі інстанції…
– То часом не він шибки у селі лущив, мов горіхи, і в крамниці кардибалет влаштовував?
– А ви звідки знаєте? – здивувався Янко. Від вас, бачу, жодна інформація не втаїться…
– Мітя розповідав, коли ми в село ходили… А ще казав, що його по кілька діб прив’язаним до ліжка тримають, з метою профілактики…
– Буває… – Янко підвівся, аби зібрати всіх докупи і супроводити по палатах, а мене завбачливо застеріг: – Раджу вам піти… Я – за Хеленою.
Коли хлоп’яга повернувся на подвір’я, супроводжуючи мовчазну сувору Хелену, я сиділа на тому самому місці, де ми щойно попрощалися. Такого Янко від мене не очікував і розгубився. Та вже за мить взяв себе в руки і приготувався до оборонних дій, напружено стежачи за кожним рухом Хелени. А вона вовчим поглядом вивчала довкілля. І коли той погляд, ковзнувши по альтанці, мов рентгенівський спалах, зафіксував мою присутність, я похолола: одна справа – бачити її з вікна, усвідомлюючи власну недосяжність, інша – отак, сам на сам з непередбачуваністю та небезпекою. Хелена не зводила з мене очей. Кілька хвилин ми зціпеніло спостерігали одна за одною – так напружено, що я відчувала, як час бринить у повітрі фальцетною нотою. І тут несподівано Хелена послабилась, наче нікому невидимий внутрішній механізм дав несподівано збій. Наче спонукаюче до агресії коліщатко, пригальмувало звичний біг, й іскра свідомості промайнула у її очах. Такою я бачила її на побаченні з мамою – безпомічною, розгубленою… Вона повільно відвела від мене погляд і, вдавши байдужість, пішла у протилежний бік. Зупинилась, придивляючись до Соковиці, наче щось пригадувала. Те щось було дуже важливим, проте не мало певних обрисів і тим самим приносило їй біль. Вона мовчки благала Соковицю нагадати, що ж там трапилось з нею, та гора стояла мовчазна й незворушна, як завжди. Не діждавшись відповіді, Хелена добровільно вернулась до охоронця, котрий отетеріло спостерігав за всім, що відбувається.
– Ну ви даєте! – провівши Хелену в корпус, Янчо ніяк не міг прийти до тями. – Треба попереджати про подібні досліди, якщо не хочете, аби я завчасно посивів, – незважаючи на морозець, що філігранно замережив калюжі, хлопчина витирав з чола піт. – Я скоро сам стану пацієнтом «Притулку» з вашими зухвалими витівками…
Я підняла догори голову і побачила, як Хелена стояла у вікні і тужно вдивлялася у велич безмовної гори.
