– А якщо це зробив хтось чужий? – несміливо озвався Іван-тесля. – Хтось, хто не має відношення до «Притулку»?
– Припустимо… Я й сам над цим думав, – лікар схвально хитнув головою. – Хоч всі закони логіки – проти подібного припущення… По-перше, за межами «Притулку» Дара практично нікого не знає, окрім кількох селян, з котрими контактувала за час короткочасного відлучення… Сільські люди віднеслися до неї доброзичливо і з повагою, навіть по-дружньому… По-друге: дядько Степан невпинно і цілодобово дбає про безпеку, і єдиний шлях, яким можна потрапити на територію, уникнувши пильного Степанового ока, – через ліс, обійшовши Соковицю…
– Так це і доводить, що то мав бути хтось із місцевих… Вони у лісі, як риба у потоці, – Іван настоював на своєму.
– Малоймовірно, – заперечив Мітя, шкрябаючи потилицю. – Рижка і Лишка розбудили б всю околицю. Пішта-бачі відв’язує їх і не кормить на ніч, щоб не лінувалися… Це мав бути хтось такий, кого вони впізнають… Справді, замкнуте коло…
– Про що я й кажу…
Кожен із присутніх поринув у власні роздуми… Жінки співчутливо і розгублено поглипували на мене – їм не хотілося, аби підозра падала на котрусь з них. Чоловіки більш рішуче переглядались – виведення злочинця на чисту воду вони сприйняли як справу честі.
Лікар мовчав, даючи можливість кожному подумати, і врешті в нього виникло несподіване рішення:
– Те, що трапилось вночі, так чи інакше залишиться на совісті того, хто це скоїв. Вважаю найперше, що ми маємо зробити – це довести Дарі нашу прихильність… Можливо спосіб, який я вам запропоную, – не найкращий, може навіть по-дитячому наївний, але наразі нічого кращого я вигадати не можу. І якщо Дара не проти, – лікар обернувся до мене, і я, не підозрюючи, про що йдеться, мовчки кивнула головою в знак згоди.
Дмитро Михайлович витягнув з нагрудної кишені портативний нотатник, який завжди носив із собою і, погортавши, акуратно вирвав кілька чистих аркушів. Розірвавши їх на дрібніші рівненькі шматочки, роздав здивованим притульчанам. Видобувши з тієї ж кишені самопис, він пояснив:
– Я поставлю вам одне-єдине запитання: «Чи бажаєте ви, аби Дара залишалася з нами у «Притулку»? Якщо ми не навчилися до кінця ще бути відвертими, то принаймні спробуйте це зробити анонімно, і ніхто ніколи не дізнається, чим спричинене ваше бажання. Важливим буде сам факт…
Лікар залишив самопис на столі, накинув на плечі пальто і вийшов надвір, аби залишити пацієнтів сам на сам з власними думками. Я тихенько підвелася, і так само накинувши пуховик вислизнула вслід за ним. Дмитро Михайлович нервово палив…
– Ви не ображайтесь, Даро, проте іншого виходу я не бачу… Краще з’ясувати негайно, чи приховує хтось за пазухою камінь, аніж жити у постійному страсі, що колись той камінь влучить вам у голову…
Один за одним притульчани покидали їдальню. Проходячи повз нас, вони якось винувато прощалися, ніби на плечі кожного ліг незаслужений тягар бути одним із підозрюваних. Сніг порипував у них під ногами, мов хрумка морквинка на зубах, і погляд кожного мимоволі прикипав до нашого будинку під горою, наче десь за білими кучугурами міг зачаїтися таємний зловмисник. Проте окрім пишно, по-весільному вбраної Соковиці, їм не вдавалось розгледіти нічогісінько, і вони нерівним ланцюжком чимчикували до корпусу, тихо бажаючи нам з лікарем спокійної (що було як ніколи доречно) ночі.
Повернувшись в порожню їдальню, ми побачили на столі всі вісімнадцять папірців. Зібравши їх, Дмитро Михайлович присів на стілець і розклав перед собою на рябу скатертину. З кожним розгорнутим і прочитаним папірцем його обличчя світліло. Відклавши останній, він підвів до мене голову:
– Я так і знав, Даро… Я просто хотів впевнитись у цьому. Хоча… Що гріха таїти… Я був певний… Не там ми шукаємо, Даро, і це ще більше заводить у глухий кут…
На всіх вісімнадцяти клаптиках різними почерками, було виведено одне-єдине слово: «ТАК».
Калатали дзвони… Народ поволі стікався до храму. Собор височів на узгір’ї, урочистий, підтягнутий, підпираючи білосніжними шпилями небо. Старшим людям важко до нього дістатися, і процесія нагадувала сходження до Олімпу. Була неділя і свято Святого Миколая.
Макс з цікавістю спостерігав із вікна автівки незвичне для нього дійство. Водій припаркував «Land Krauser» обабіч, щоб уникнути зайвих цікавих поглядів.
Нечасто Максові доводилось відвідувати службу Божу. Зазвичай у церкві бував на він– чаннях та на хрестинах у друзів та партнерів по бізнесу. Тоді все відбувалось інакше – майже як на приватних корпоративах. Обмежена кількість присутніх, улесливий церковнослужитель, котрий після помпезного торжества отримував незмінну купку зелених, продовження святкування в престижній бенкетній залі… Але щоб отак, у натовпі, серед простого люду…
Проте Броніславом Всеволодовичем була дана чітка вказівка: відтепер претендент на по– саду міського голови має знаходитись у тісному контакті з народом. Та ще й сьогодні, на святі Миколая – покровителя ще пануючого мера Миколи Антоновича.
