Дмитро Михайлович заворушився, і канапа пронизливо заскреготала:
– До дідька, треба буде змастити пружини… Я сам не знаю, Даро, що це все означає… Відсутні навіть припущення… Аби це зробив хтось з працівників «Притулку» – виключено. Одарка чергує цілодобово, не покидаючи «янгольський», та й мотиви відсутні… Янко, самі знаєте, як до вас прикипів, ви для нього – Бог і цар… Ганну з кухні я сам особисто відпустив додому – не треба бути лікарем, аби помітити, як їй було зле… Галина Василівна взагалі поза підозрою – це не жінка, а янгол. Окрім всього, вона в «Притулку» ніколи не ночує – завжди поспішає увечері додому, до багаточисельної родини… Щодо «буйних», то я так само не припускаю такої ймовірності… Варто комусь дивом вирватись на волю (що саме по собі малоймовірно, за винятком рідкісних випадків), як Янко сурмить тривогу, а Одарка сумлінно контролює кожні дві години спокій у палатах…
Дмитро Михайлович скрутно зітхнув, мов школяр-відмінник, котрому несподівано трапи– лась задача, що її не під силу розв’язати, і вимовив останнє припущення. Було чутно, як важко йому це робити, аби не здатися несправедливим чи марнослівним.
– Залишаються ті, хто на реабілітації… Вони довільно пересуваються по території, і прослідкувати за ними немає жодної змоги, хіба збільшивши наглядовий персонал, що в наших польових умовах практично неможливо… Так чи інакше, запитання залишається без відповіді – чому? Кому це було потрібно, і чим викликана отака антипатія, ба, навіть ненависть?! Як далеко може зайти таємний зловмисник у своїх намірах?.. Так чи інакше, ми не можемо залишити ситуацію напризволяще і будемо розслідувати… Щоправда, не знаю як. Принаймні, поки що…
Дмитро Михайлович поринув у роздуми. Ми не стулили очі, аж допоки за вікном не засірів ранок – боязко, наче розгубившись від сліпучої білизни, що несподівано оповила ліс і застелила землю. Сніг не припиняв падати великими клаптями, нагадучи покраяну хмару і приховуючи дедалі глибше сліди нічного злочину… Важко було повірити у все, що трапилось, якби не чорна стіна будинку та розкидані врізнобіч вцілілі дрова, що темніли опіками з-під снігу, наче забуті на полі бою пошматовані вояки..
По обіді ми зібрались звичною аудиторією в їдальні. Лишень цього разу на розмову з мешканцями «Притулку» налаштовувалась не я, а Дмитро Михайлович. Баба Галька, а також Мітя знали вже заздалегідь, про що йтиметься. Довідавшись про все зранку від дядька Степана, перша не вгавала, заламуючи в розпачі руки і безперервно нарікаючи:
– йой, Божечку муй, Божечку! Тать як ся такоє могло стати?! Сякоє би собі чоловік ані у страшнім сні не придумав… Не годна м до кунця у тото увіровати… Шкода, же Анці неє – тота дома хора лежит і з постелі не встає… Айбо што би ся чудовала, коби ся дозвідала…
Мітя новину вислухав спокійно і зосереджено, підійшовши до всього, що трапилось, по– філософськи:
– Рано чи пізно ми все одно знайдемо винуватця. Запитання лишень – коли і чи будуть по– вторюватися спроби злочинів?
Дмитро Михайлович на відміну від Міті нервував, і його проникливий погляд ковзав по обличчях, наче прагнув вивернути назовні чужі помисли і дізнатися: ХТО?!
Притульчани принишкло чекали за столом, інтуїтивно розуміючи, що коїться щось незвичайне, і отой неспокій поступово пронизував усіх присутніх. Зосередившись, Дмитро Михайлович нарешті розпочав:
– Сьогодні вночі сталася надзвичайна подія… Хтось намагався підпалити будинок, в якому мешкаю я і Дара, – між слухачами прокотився обурений шепіт… – Я не маю найменшої причини підозрювати когось з вас, проте заплющувати очі на пожежу не можу і не хочу… Дрова, які хтось невідомий запалив серед ночі, були складені попід Дариними вікнами, отже, саме Дарина присутність у «Притулку» є комусь не до вподоби…
– Це безглуздо, – вирвалося між рядами, але Дмитро Михайлович перебив, прагнучи доказати головне.
– Це не безглуздо, це сумно… Все, що зробила Дарина, заслуговує на виняткову повагу… Ми всі про це знаємо, і щиро їй вдячні… Скажу відверто: коли вона з’явилася в «Притулку», я до кінця не вірив, що їй вистачить сили та мужності залишитися… Я навіть наполягав на тому, аби вона повернулася додому. Та попри все Дара залишилася з нами, усвідомлюючи власну потрібність і значимість, і я гадаю, кожен це відчув… Саме тому ми зобов’язані дізнатись – хто зацікавлений у тому, аби Дара покинула «Притулок»…
– Вона ж сама нас вчила говорити вголос про все, що на душі, – Мітя наче прокинувся зі своїх філософських роздумів, – а виходить, до кінця так і не навчила, раз хтось носить камінь на серці…
– Дара вчила нас бути відвертими, це правда, – лікар зітхнув, ніби жалкуючи за моїми марними намаганнями… – Окрім всього, вона добровільно відкрилася вам, сподіваючись на порозуміння і взаємність… А замість останнього отримала недвозначний натяк на те, що в «Притулку» їй не місце…
Я завмерла у кутку, де зазвичай примощувався Дмитро Михайлович, намагаючись бути малопомітним. Мені хотілося провалитися крізь землю. Наче з’ясовувалась доцільність мого існу– вання на цьому світі.
