Ми одягнули Маргіту в чисту сукню і, з допомогою Янка переклавши тіло на ліжко-візок, перевезли з палати у коридор: негоже було залишати її вкупі з колишнім товариством. Михайлина супроводжувала процесію незмінним бубонінням, не усвідомлюючи, що наразі трапилось: «І де тото ви її везете?.. І як тото мож везти кудись людину у божой сято? Лишіться її, кажу вам, найпопаскує, поспіває, а дали йде собі, куди захоче… Антихристи, суду Божого на вас не є…»
Хелена сиділа мовчки, опустивши голову і з-під лоба спостерігаючи за всім, що діється поруч. За тривалий час перебування в «Притулку» вона встигла звикнути до свого похилого товариства, і, здавалось, потай шкодує за втратою. Вона усвідомлювала Маргітину приреченість, втім, можливо, як і свою власну теж…
Дядько Степан разом з Янком, озброївшись рискалями[55], вирушили попід ліс, аби у визначеному місті копати могилу. На сільський цвинтар везти Маргіту не було змоги за відсутності вантажівки. Можна було позичити фуру з конем у селі, та хто знав, як сприйняли б родичі похованих на сільському цвинтарі отаке дивне сусідство. Тому вирішили поховати її неподалік «Притулку», що слугував їй прихистком впродовж багатьох років. Чоловіки довбали змерзлу землю – не так легко було вирити яму серед лютої зими. А я з вікна своєї кімнатки спостерігала, як на білосніжній ковдрі, розстеленій під горою, набував все чіткіших обрисів простий без гуцульських орнаментів візерунок – чорний квадрат, з краю скромно поцяцькований вкрапленнями виритої землі. Візерунок той був суворим і без зайвих прикрас, хоч і бездоганно правильним, ніби майстер змучився вже вигадувати загадкові перебіги тонів і відтінків, краси розписів і філігранності пухнастих китичок… Всього два кольори, вражаючі контрастом, нічого зайвого – чорне і біле, наче уособлення життя і смерті.
Незабаром повернувся з села Дмитро Михайлович, привіз дошки на труну. Іван-тесля взявся за роботу, і вже під вечір підмурівок «янгольського» підпирала збита до ладу і поґаздівськи, наче добротна ляда[56], домовина.
Маргіту ховали наступного дня. Дядько Степан з Мітьою попереду, а Янко, підпираючи своїм могутнім плечем труну ззаду за двох, несли прибрану урочисту Маргіту у останній путь. Процесію супроводжували Дмитро Михайлович, Одарка з Любашою, що заради такої події обидві залишилися в «Притулку», Іван-тесля і баба Галька. Пацієнти спостерігали за всім, що відбувається з вікон: хтось співчутливо, хтось байдуже, а хтось (зазвичай, старші) приречено, розуміючи, що колись той самий шлях доведеться подолати кожному, і нічого у світі від цього не зміниться, окрім орнаменту попід горою, що ускладнюватиметься свіжовитканими чорними квадратами на білому чи зеленому, якщо станеться влітку, тлі.
Я помітила, як Любаша потай, перед тим, як Пішта-бачі взявся забивати цвяхами труну, підсунула Маргіті під сукню – ближче до серця – зім’яту листівку, і схвально кивнула головою. Молодець, Любаша… Ми не видали себе лікареві ані словом, і таємницю чоловікового зникнення, яку ми з Любашою допомогли «розкрити» перед самою смертю, Маргіта забрала з собою в могилу.
Наближалося Різдво…
Дядько Степан притягнув із лісу пишну, розлогу ялицю, і ми встановили її спільними зусиллями в їдальні. Мені чомусь пригадалися ті обдерті прив’ялі «красуні», якими переповнювалися міські ринки напередодні свят: і наш із татом щорічний жаль до них, супроводжуваний спробами домашньої реанімації. Пізніше, у Максовому будинку, коли Ліза витягувала на середину зали запилюжене пластикове дерево – жалюгідний макет, і рясно заліплювала його незугарність такими ж крикливими бездушними цяцьками, я ледь стримувала огиду від запаху пластмаси і дійства в цілому. А тут від п’янкого лісового аромату перехоплювало подих. Верхівку довелось обтяти, а стовбур від підлоги притрусили дерев’яною стружкою. Отой процес встановлення супроводжувався неймовірними пахощами з кухні, що аж паморочилося в голові – баба Галька з Анцьою випікали макові бобальки[57]. Закінчувався Великий піст. Іван не виходив з майстерні, готуючи до свята несподіванку, трудився, не розгинаючи спини. Ніхто не знав, що саме він майструє, проте його не чіпали, аби не порушити творчий процес. Баба Галька навіть їсти носила йому в майстерню і, ставши при цьому обізнанішою за інших, хитро, по-змовницьки всміхалася, але таємницю не видавала.
