Серед пронизливої тиші незвично тремтливим як для горланистої східнячки голосом ня– нечка мужньо зачитувала вирок, який насправді ніколи в житті не чув Маргітин чоловік. Утім, хто міг знати тепер, по стількох роках, як воно було насправді… Може, змінивши прізвище, той доживав спокійнісінько свій вік у якімсь токайському селі разом з юркою чорнявою колись, та вже посивілою угорочкою, закохавшись у неї по вуха у час демаршу радянських військ по фурмінтових виноградниках піввіку тому… Та Любаша карбувала слова так урочисто, що мимоволі кожен уявив собі далекого Шандора саме відважним і хоробрим, котрий, знехтувавши свободою заради патріотизму і поваги до батьківської вотчини, принципово обрав заслання. Дочитавши до останньої крапки, Любаша видихнула повні гру– ди затамованого повітря і замовкла.
Маргіта лежала, повернувши голову до вікна беззвучно й нерухомо, що аж захотілося прислухатись, чи вона дихає. З-під зморщених, майже безволосих повік, по глибоких борозенках старечого обличчя сльози навмання проорювали собі шлях. Як отой гірський потік, що застряг між недоступними йому велетнями по той бік Соковиці…
Мені невимовно захотілося погладити Маргіту, і, взявши зморщену засушену долоньку в свою, я тихенько її заколисувала, наче намагаючись розпрасувати на руці синяві жили, що нагадували рельєфністю лісові ярки та горбочки. Хелена, підібравши під себе ноги, теж не ворушилася. Я помітила, що вона уважно слухала Любашу. Хелена так і залишилася сидіти нерухомо, аж допоки ми, приспавши схвильовану листом Маргіту, не рушили навшпиньках, аби не розбудити, до дверей.
– Це мабуть перший спокійний сон у її житті, – прошепотіла Любаша.
Під вечір повернувся Дмитро Михайлович. Найперше, що він зробив, дозвідавшись про останні події в «Притулку», це пішов оглянути хвору. Повернувши до нього голову, Маргіта майже не реагувала на все, що відбувалося навколо. Переконавшись у тому, що їжу приймати вона не в змозі, лікар встановив крапельницю з глюкозою та вітамінами і попросив Любашу не відлучатися з корпусу. Сурмити тривогу і транспортувати Маргіту до міста не було змоги, втім, як і сенсу: ослаблений організм не здатен був витримати кількагодинну тряску старого «УАЗ» у по ковзкій роздовбаній дорозі. Давши Любаші ще кілька розпоряджень стосовно мікстури, Дмитро Михайлович пішов до себе. Він був добряче чимось стривожений, і той розпач не був спричинений Маргітиним станом здоров’я – він привіз його з міста. Я зрозуміла, що не все гаразд відразу, як тільки грюкнули двері до його помешкання. Зазвичай, привозячи добрі звістки, він мав звичку заглянути до мене, аби негайно поділитися ними. Цього разу, напевно, новини були невтішними. І, витримавши пристойну паузу, я таки не втрималась – не йде гора до Магомета, то піде Магомет до гори.
Дмитро Михайлович відкинувся на канапі, яку напередодні дядько Степан ретельно змастив олією, аби не рипіла. Попустивши тугий вузол краватки і підклавши під голову руку, лікар напружено про щось думав. Не повертаючи голови, проте передбачаючи саме мій прихід, він озвався, так, ніби ми, на хвильку розлучившись, повернулися до недавньої, випадково перерваної розмови:
– Нічого в нас не вийде, Даро… Даремно змарнований час та нерви, – він підвівся, вітаючись і вмощуючи моє пальто на вішак.
Я одразу збагнула, що йдеться про міські відвідини Антоніни Грицак.
– Ви розумієте, Даро, що у світі окрім нас існує ще цілком інший генотип людей, котрий кардинально вирізняється навіть споміж середньо-статистичного «homo sapiens»…
– Кого ви маєте на увазі? – я здивовано намагалась зв’язати у логічний ланцюжок його думку з невдалою, як вже з’ясовувалось, мандрівкою.
– В урбанізованих умовах теж трапляються люди, в котрих генетично не передбачена здатність комунікувати з навколишнім світом!.. І найстрашніше те, що вони не відчувають при цьому найменшого дисонансу в житті, а навпаки, пишаються власною обмеженістю…
– Все одно я не розумію, куди ви хилите…
– Я, Даро, кажу, що сьогодні вдень мені ледь не дісталося…
Це пролунало так по-хлоп’ячому зворушливо, що мені стало смішно, та я, усвідомлюючи недо– речність веселощів, намагалась бути якомога серйознішою:
– Ледь не дісталося від Антоніни Грицак, дівчинки з яскравими стрічками в косах врізнобіч? Від пройдохи, завдяки котрій над поважним вчителем фізики знущалася вся школа? Від наляканої до смерті ґвалтівником жертви, котра боїться дотепер вимовити вголос ім’я злочинця?! Оце та-а-к!..
– Уявіть собі, що ота перелякана до смерті жертва мешкає наразі в одній квартирі зі зло– чинцем!.. Ну, як вам отаке?.. Тепер можете й поглумитися… З нас із вами…
Я від несподіванки присіла на розхитаний стілець. Як?!! Як таке могло трапитись – жертва разом зі злочинцем?!! Це якесь непорозуміння!!!
