– Все надто просто… Вони домовились про все одразу ще там, обабіч ріки, де її знайшли, нібито потовчену. Насправді товк він її зі згоди самої потерпілої, аби була видима причина щонайшвидше дременути з села… Окрім всього, я підозрюю (втім, це виключно моє припущення), що цноти ота дівуля розбулася набагато раніше, аніж винесла це на вселюдський осуд… Потрібен був всього-на-всього привід, аби батьки відпустили її, ще неопірену, до міста, куди той пройдоха, її дружок, налаштувався одразу по закінченню школи… Ніхто не очікував, що здійметься такий гармидер… От він, розгубившись та залякавши її, втік, не закінчивши навіть випускний клас. А вона, ледь досидівши за шкільною партою до останнього дзвоника, чкурнула вслід за ним…
– Отже, вони вам таки все розповіли?
– А їм нема сенсу втаювати вже тепер, коли правда нікого окрім нас з вами не цікавить… Інша річ – вони ніколи не зізнаються у скоєному привселюдно… І варто було пролунати бодай натяку на доцільність зізнання, як обличчя того лобуряки налилось кров’ю, наче у бичка перед бійнею, що налаштувався змести мене з лиця землі.
– А що вона?..
– А що вона… Дивиться на нього перелякано – очей не зводить, мов телиця… Отримує від чоловіка штурханів, працює на швацькій фабриці, і зовсім не зацікавлена у тім, аби нищити власну репутацію якоюсь прадавньою історією, що давно забулася і від старості поросла мохом…
Я розгублено мовчала, перетравлюючи отриману інформацію. Мені було нестерпно жаль Мітю, котрий, сам того не знаючи, втратив останній шанс бути реабілітованим. Доля спраді поглумилася з нього. І найобразливішим було те, що наразі ота доля уособлювалась у сільській малотямущій дівулі, котра ані на йоту не усвідомлювала, що спаплюжила комусь життя…
– А… яка хоч вона?.. Справді гарна, як розповідав Мітя?..
– Дарочко, краса сільської жінки вічна виключно у тому випадку, коли зміцнюється мудрістю, терплячістю, покорою. Інакше, враховуючи специфіку прискореного гірського визрівання, що відповідно прискорює і процес старіння, миловидні колись обличчя, в’янучи з роками, набувають грубих невиразних рис. І врешті юні та заворожуючі простотою створіння перетворюються у звичайнісіньких провінційних баб без натяку на будь-який інтелект… Нехай вона залишиться у Мітіній пам’яті такою, як була – шкільною ученицею Тонічкою Грицак, його тендітною любов’ю, на котру він дотепер не тримає зла і готовий пробачити все на світі.
Дмитро Михайлович був як завжди правий… Лишень гнітючий осад, що залишила по собі вся ота неприємна історія, годі було кудись подіти…
Маргіта вмерла понад ранок. Одарка прийшла замінити Любашу, коли та з червоними від неспанку очима принесла на поріг Дмитру Михайловичу звістку. Важко сказати, чи та звістка безмежно засмутила кожного з нас, адже ми всі усвідомлювали, що для Маргіти це єдиний шлях до примирення з собою. Все її життя нагадувало муку, очікування на безлюдному пероні забутим пасажиром потягу, котрий давно зійшов з колії і ніколи вже не з’явиться за призначенням. І тут, несподівано довідавшись про банально просту і незаперечну правду, пасажир наважився іти пішки, адже єдине, що він знав напевне, це власну кінцеву зупинку.
Маргіта лежала дуже світла, наче зустріла нарешті там щось довгоочікуване, чого прагнула все життя. Оті ярки і горбочки, які я нещодавно прасувала на її руках, сидячи на краєчку ліжка, вирівнялись, і майже гладенькі ручки склалися сумирно у привітанні до іншого світу. Я ніколи до цього не помічала її сухорлявість, що небіжчиця приховувала за кіпами лахів, натягуючи їх щоразу, аби бути напоготові перед дорогою. Тепер, лежачи у самісінькій нічній сорочці, вона видавалася сором’язливим худорлявим хлопчиком-підлітком, котрому помилково пришили не відповідне віку обличчя. Вона померла увісні, і очі її були закриті, але я була впевнена, що, розтуливши повіки, мипобачили б там застиглий образ коханого Шоніка, з ім’ям котрого на устах Маргіта зустріла передсмертну годину. Недаремно кажуть люди, що в очах небіжчика закарбовується навіки побачене у останню мить. А її єдине зряче око бачило один і той самий образ протягом усього життя…
Дмитро Михайлович керував приготуваннями до поховання. Треба було їхати в село за дошками на труну. Дядько Степан радив закликати для обряду священика, проте це було доволі складно, оскільки той приходив у село правити службу у церкві виключно по неділях і в чітко призначений термін, адже самотужки обслуговував чи не весь район. Окрім всього, необхідно було сповістити про смерть по місцю постійного помешкання – на випадок, якщо з’явиться якась бодай далека рідня. Втім, небіжчицю ніхто ніколи не навідував, отже її існуванням надто не переймалися вдома…
