– Для більшості наших пацієнтів «Притулок» є наразі єдиним прихистком на світі. І те, що ми зобов’язані будемо віддати їх невдовзі на поталу нашій «сердобольній» стандартній медицині, прирівнюється зраді… Чому це мало трапитись саме зараз, коли все начебто налагодилось в порівнянні з минулими роками?.. Так, ми частенько бідували, намагаючись розподілити вбогі субсидії на довший час, а наше притульчанське животіння часом нагадувало жалюгідний тест на виживання…
Я мовчала, а лікар, міряючи нервовими кроками кімнату, нагадував безпомічного звіра, що необачно потрапив у пастку, проте не розгубив власної сили та гідності навіть з усвідомленням близького кінця…
– Саме зараз, коли ми зуміли налагодити дотації, коли наші методи лікування стали давати разючі результати, врешті-врешт, коли Боженько подарував «Притулку» вас, Даро…
– То що буде з ними?.. – я махнула рукою у бік корпусів із відчаєм у голосі, наче готуючись почути вирок.
– Як що буде?.. «Янгольських» розформують по інших лікувальних закладах, не менш вбогих за наш, проте з набагато жорсткішими методами лікування… Змиріться з тим, що попри наші намагання виховати в них почуття власної повноцінності, для загалу вони залишаються звичайнісінькими хворими зі значними психічними вадами, місце котрим у банальній божевільні… Як є насправді, здогадуємось лишень ми з вами, Даро, та ще Любаша з Одаркою, та ще дядько Степан, та ще Янчо, адже вони приросли до «Притулку» тілом і душею… Проте нікого наші переконання не займають… За довгий час існування у замкнутому середовищі ми наче зрослися з вихованцями, ми стали одними з них… Як би дивно це не лунало, але ми стали часточкою, а може й основною складовою частиною їхнього життя. Ви можете собі бодай уявити отой психологічний надлом, який змушена подолати незабаром їхня незахищена вразлива свідомість? Вся наша багаторічна праця, всі спроби довести повноцінність цих людей попри певні психічні вади підуть нанівець… Крім нас вони нікому не потрібні, і саме в цьому полягає трагедія, Даро…
– А як інші?!! Як Мітя, Іван, Василь?.. Куди їм наразі?! Ви ж чудово розумієте, що їм не можна повертатися додому… А в декого того дому й не існує зовсім…
…Дмитро Михайлович, припинивши ходити по кімнаті, зупинився нарешті біля вікна і стояв у задумі, обхопивши голову руками. йому не вдавалося приховати відчай… Я тихенько підвелася зі стільця і, підійшовши впритул, прихилила голову до його спини. Він стояв нерухомо, начебто не відчувши близькості, і ми завмерли в усвідомленні власної безпомічності, злившись у довірливому доторку, думках і відчутті близької розлуки. Коли він повернувся, я помітила у його оці сльозу. І навіть зараз, коли та з’явилася вперше за багато років після смерті дружини, він не дозволив їй викотитися… У його погляді бриніла така надривна туга, що нею можна було оповити увесь світ. Я поклала долоню на його обличчя, наче могла змити ту журбу, мов нетривкий малюнок на піску, що вдається знищити одним подихом чи доторком. Він вагався мізерну мить і, не втримавшись, притиснув мене міцно-міцно до себе, наче ми бачились востаннє, наче ми опинились на ламкій ненадійній крижині, що не в змозі нас втримати поодинці, а тільки разом у той час, коли навколо вирує карколомна стихія і до кінця залишились лічені хвилини… Я втиснулася у його плече, наче у єдиний можливий прихисток, ніби там було бажане спасіння… Сам Богонько лишень знав, скільки часу ми простояли отак нерухомо… Я підшуковувала втішні слова, проте думки вперто відмовлялись чіплятися голови, і все, на що я спромоглася, цілком усвідомлюючи абсурдність реченого, це витиснути з себе сумнівне запевнення: «Нічого, ми ще поборемось…» Щоправда, як поборемось і з ким доведеться боротися, наразі було невідомо…
… Естер лежала на лікарняному ліжку бліда, мов полотно, зливаючись з простирадлом. У палаті окрім неї нікого не було – персональні апартаменти у певному закладі надавалися виключно за впливовою протекцією.
Попри створений затишок і комфорт кімната виглядала доволі дивно, нагадуючи дамську скарбничку для коштовностей, обшиту зсередини оксамитом. Лишень замість оксамиту Манюнина «скарбничка» була обтягнута задля безпеки м’якенькою бавовною з дрібним польовим візерунком… І якби не ця деталь, дівоче помешкання цілком скидалось би на простенький без вихилясів номер у недорогому провінційному готельчику.
– Максе, скажи хоч ти, як довго я перебуватиму у цій в’язниці? – вона розпочала розмову так, начебто вони щойно розлучилися і не встигли до кінця обговорити наболілу тему.
– Манюне, це не нам вирішувати, – Макс трохи розгубився від миттєвої атаки.
– Сподіваюсь, бодай ти не вважаєш мене божевільною? – Естер прудко підхопилася, пожвавившись, і всілася на ліжку.
Макс пригадав усі подробиці останньої зустрічі – її голе тіло, некеровані рухи, лякливий блиск у очах, істеричні нотки у голосі, агонію, – зважив відповідальність за кожне сказане слово і відповів:
– Звісно, ні. А що, хтось намагається тобі це довести?
Естер задоволено всміхнулася і поманила його пальчиком до себе:
