Попрощавшись з усіма, ми вийшли на подвір’я. Місяць так само, як у селі, широко всміхався, а може мені просто здавалося. Принаймні, я чітко розрізняла риси його налитого рум’янцем обличчя: око, ніс, розтягнуті у посмішці вуста… Трохи скособочено, бо ж другого ока не було видно, але він явно зиркав на нас, і я мимоволі йому підморгнула. Помітивши це, лікар розсміявся:
– Заграєте з небесними силами? Чи підлещуєтесь напередодні Бабиного вечора, аби вас злі духи не чіпали?
– А-а-а, і ви про народні традиції знаєте! А мені сьогодні Оксана розповіла про місцевий звичай ворожити на старий новий рік. Я здивувалася, адже у місті ніхто про таке не чув… Втім, хай не ображаються місцеві, та я щось не дуже вірю у бабські забобони…
– Хто його знає, де забобони, а де людська мудрість, – Дмитро Михайлович зупинився біля дверей у своє помешкання і уважно обдивлявся територію, пересвідчуючись, що довкола панує спокій, який цієї ночі дядькові Степану оберігати не доведеться… Навколо бриніла тиша, і наші голоси, здавалось, краять змерзле повітря на шматки, відлунюючи у найдальшому кутку «Притулку». Навіть Рижка та Лишка задрімали, змирившись зі своєю сиротинською долею. Впевнившись, що довкола все спить, лікар врешті трохи заспокоївся:
– Розкажіть-но краще, Даро, як люди у селі Різдво зустрічали? Чи навчилися ви гуцульським колядам?
– Ой, я зовсім забула!!! – і витягнувши з кишені хутряної кацабайки маленьку карафку з вином, що в останню хвилину дав мені Оксанин Василь («передасте Дмитру Михайловичу разом з вітанням, і не забудьте сказати, що сам робив, продукт домашній»), передала її лікареві. – Це було найкраще Різдво у моєму житті. Мені здавалося, що всі люди навколо – то одна велика родина… Багатьох я бачила вперше, проте вони володіють дивовижною властивістю ставати рідними відразу, щойно опиняються за спільним столом, начебто ми зналися до цього безліч років. Я вперше впродовж тривалого часу осягнула справжню родинну єдність, і, зізнаюся щиро, це неперевершене відчуття… А ще, ось – Оксана передала, – і я простягнула Дмитру Михайловичу лист. – Може, зайдімо до мене – не читати ж вам його на морозі?..
І позбивавши з черевиків сніг, ми за хвильку ґаздували у моїй затишній оселі.
Бандеролька виявилась від Гоші… А я вже подумала, що він про мене забув. Кудлатий ро– жевий ведмедик притискав лапкою до грудей листівку з вітанням. Тепло розтікалося тілом – милий Гоша!!! Він дякував мені за те, що Макс повернув його на роботу!!! Та ж я і слова не промовила Максові про це – не наважилась… Отже, той вдався до «важкої артилерії», аби повернути мене додому. Як кажуть, вода й камінь точить.
Я поклала іграшку на ліжко і взялася розпалювати грубку (наука Пішти-бачія не пропала даремно), а Дмитро Михайлович прикипів до листа, привезеного з міста.
Спостерігаючи за лікаревими очима, що бігали рядочками, опускаючись дедалі нижче, аж до кінця сторінки, де та майоріла кривулястими чиновницькими підписами, я зрозуміла: негаразди, котрими супроводжувалось притульчанське Різдво, не скінчилися.
Те, про що ми намагались не думати останнім часом, нагадало про себе. Незабаром делегація на чолі зі спадкоємцем Шенборнського роду планує візит з метою назначити термін початку реставрації графського маєтку. Подальша доля притульчан не хвилювала закордонного гостя. Цим переймалося крайове керівництво, прийнявши холоднокровне рішення – розформувати!!!
Дмитро Михайлович мовчав. Бракувало слів… Здавалось, розпач ось-ось вихлюпнеться через вінця. Де й дівся святковий настрій. Я, розгублено притулившись на окрайчику ослінчика, вичікувала, що скаже лікар… Мовчанка затягувалась… Як на один день, подій було занадто, навіть враховуючи нашу загартовану багаточисельними перипетіями витривалість.
Дмитро Михайлович простягнув мені пачку з цигарками, мовчки запалив одну тут же, не виходячи з кімнати, і грузно, наче на його згорблені плечі ліг непомірно важкий тягар, підвівся:
– Пізно вже, Даро… Давайте обговоримо все завтра…
