– Підійди ближче, я тобі щось скажу на вушко, адже тут і стіни здатні підслуховувати…
Макс підійшов упритул до ліжка і нахилився над нею, довірливо підставляючи вухо. Та замість того, аби вислухати таємничу сповідь, відсахнувся. Естер боляче вхопила зубами кінчик вуха і при цьому розреготалася:
– Невже я насправді тобі огидна?.. Не розчулюй мене, Максе… Мені не можна хвилюватися… Лікар заборонив… От я зараз його покличу і скажу, що ти псуєш мені здавна нерви…
Це вже було занадто… Отже, вона добре пам’ятала все, що трапилось тоді в хатинці садівника… І могла зловживати своїми спогадами як завгодно, варто лишень чинити найменший опір її чуттєвим проявам… Пригадавши, як довелось йому у старій напівзруйнованій халабуді цілувати, втихомирюючи, її гострі оголені плечі, Макса охопила огида. Хтозна, кому з них повірив би Броніслав Всеволодович, дізнавшись тонкощі обставин, що спровокували психічний розлад, – йому, своєму компаньйону, від котрого з невідомих причин втекла світ за очі дружина, чи улюбленій доньці-одиначці, нехай неврівноваженій і надмірно збудливій, але попри все найріднішій
– Облиш, Манюне, навіщо це тобі? Ми ж були з тобою друзями… І залишимось друзями, що б там не було, – Макс намагався нічим не провокувати агресію і, сівши поруч на ліжко, приговорював заспокійливим голосом. Вухо палало вогнем. – Поглянь, що я тобі приніс, – Макс видобув із кишені мініатюрну картонну іконку – образчик Пресвятої Діви-Богородиці. – Дивися… Це роздавали на вході до Храму… Я ходив молитися за твоє здоров’я… У важкі хвилини ти можеш з нею розмовляти… – Макс вклав образок Манюні в руку, і вона з вдячністю затиснула кулачок.
Естер припинила огидно хихотіти і подивилася на нього цілком розважливим поглядом, що збило з пантелику ще більше:
– Максе, я пожартувала… Я хотіла перевірити, як насправді ти до мене ставишся… Це зви– чайнісіньке тестування… На довіру…
Макс був приголомшений. Він уже не вірив жодному її слову… Він не розрізняв, де правда, а де гра, і як наразі поводитись, теж не знав.
– То ти вирішила проводити наді мною досліди, Манюне?
– А що мені залишається робити, якщо з близьких людей у мене залишився тільки ти… Мама, навідуючись, постійно плаче… А тато невпинно перепитує, чого мені не вистачає і що мені привезти… Як йому пояснити, що мені не вистачає одного – любові?..
Увійшла медсестра. Тримаючи в руці наповнений рідиною шприц, ввічливо звернулася до Макса: – Вибачте, але настав час необхідних лікарняних процедур… Заходьте іншим разом… – Ось бачиш, як воно насправді? – очі Естер волали про допомогу. Проте вона цілком виважено, нічим не виказуючи болю, запитала: – Максе, ти повернув Дару додому? Макс, виходячи з палати, стрімко повернувся до неї – ніяка вона не божевільна!!! Вона була, є і залишатиметься йому другом!!!
– Ні, Манюне, але я впевнений, що незабаром вона сама повернеться…
… Знехтувавши ліфтом, Макс спускався сходами вниз, а Манюня не виходила з голови… йому стало цілком зрозуміло, що будівництво нової клініки набагато потрібніше Броніславу Всеволодовичу, ніж йому… Компаньйон готував респектабельний притулок для доньки…
Зранку я передусім помчала до амбулаторної довідатись, як себе почуває дядько Степан. Той зі сміхом приміряв роздобуті Любашею милиці:
– Лем побзерайте[69], мавім дві ноги, а тепер цілих чотири! І ко ми тепер повість[70], же у кожній біді не годно найти шось доброго?! Єдно недубрі, же ховзько вонка[71], та я ся бову сам по дворі лазити. Хіба Любов ня буде тримати, тоди другой діло. З нею я ся нич не бою, ге за муром! – кепкував, спостерігаючи, як по-дитячому наївно червоніє літня Любаша від його простяцьких жартів.
– Ви просто молодчина, Пішто-бачі, не губите почуття гумору навіть у скрутних ситуаціях. А що наш втікач? Приборкали в ньому звіра?
– Знову ричав до півночі і врешті, змучившись, заснув, – відповіла Любаша, збираючись додому: ось-ось мала підійти заміна.
– Маву до вас єдну просьбу, Даро, – звернувся до мене дядько Степан. – Ци не могли бисьте зайти до баби Гальки, оби тота покормила псів? Вни типерька під її опіков… Пак пуд вечір може годен буду вже сам їх посокотити, не нидіти ж мені туйки до віку, склавши руки, на шиї у бабів!
– Я вам зараз покажу бабів! – вдавано замахнулась на нього Любаша. – Ті, як ви кажете, баби ще ого-го! Цікаво, що би ви без нас робили?
Я, посміявшись зі старечої грайливої лайки, накинула кожушок і почимчикувала до їдальні з дорученням від Пішти-бачія.
Баби Гальки на кухні не було. Натомість там ґаздувала кульгава Анця. Я трохи знітилась, заставши її саму, адже жодного разу за весь час мого перебування в «Притулку» ми так і не заговорили одна до одної. Побачивши мене, вона відвернулась, вдаючи, що не помічає, і вдвічі завзятіше взялася до роботи, голосно грюкаючи баняками.
– Доброго ранку, Ганно. У мене доручення до Галини Василівни… Ти часом не знаєш, де її можна знайти?..
