– Не вірю. Все одно не вірю, – сказав Дмитро Михайлович, щойно ми вийшли з їдальні. Хелена покірно, у супроводі Янка, пішла у напрямку до «янгольського». – Це абсурд. Прихована стихія…
Мені наразі було байдуже до його внутрішніх протиріч. Я була впевнена у тому, що Хеленина родина, уособлена у мамі та доньці, ніколи більше не відчує ненависті від рідної їм людини…
Приїхавши вранці у офіс, Макс застав Корнелію Володимирівну дуже схвильованю. Відсутнім був навіть запах звареної кави, яким супроводжувався зазвичай початок робочого дня.
– Ви чули? – секретарка зняла окуляри, і тільки тоді Макс помітив, що у неї почервонілі очі.
– Що трапилось? – Макс напружився, адже Корнелія Володимирівна як досвідчений секретар ніколи не виносила на загал приватні негаразди.
– Ви найперший, хто мав про це дізнатися… Донька Броніслава Всеволодовича кілька годин тому скоїла самогубство, – і тут жінка вже не втрималась – сльози потоком вирвалися назовні. Наче саме зараз, вимовивши вголос страшні слова, усвідомила по-справжньому глибінь трагедії… – Така молода ще, зовсім дитина…
– Як?!! – Макс не міг повірити у почуте. – Як таке могло трапитись?!! Там, де вона знаходилась, це неможливо!!!
Корнелія Володимирівна голосно схлипувала, не в змозі аналізувати можливість скоєного. Існував лишень незаперечний факт.
Макс прожогом вилетів з офісу. За кермом автівки його чекав Гоша, нещодавно повернений до колишніх обов’язків.
– Негайно в лікарню!
– В нардеп? – так охрестили привілейовану клініку, де знаходилась Естер, і Гоша хапав усе на льоту.
«Добре, що я його повернув на роботу, – майнуло у Макса в думках, а тим часом його автомобіль зі ввімкненою сиреною вже розтинав вулиці міста, нехтуючи семафорами та лайками переполошених водіїв. – Професійнішого за Гошу водія годі знайти».
– Стривайте!!! Ви куди?!! Без дозволу заборонено!!! – ошелешена медсестра розгубилася від нечуваного хамства, коли Макс промчав повз неї на вході.
– У нас – заклад закритого типу, – волала вона навздогін, та Макса вже й слід простив – за мить подолавши три поверхи сходів, він влетів у палату, де донедавна знаходилась Естер.
У палаті панувала тиша… Санітарка старанно вимітала з порожнього стерильного приміщення неіснуюче сміття, попередньо відчинивши навстіж двері для провітрювання – вікна там не було навмисно для повної безпеки. Ліжко було акуратно перестелене і гладенько заправлене… Поруч, на шухлядці, лежала копійчана картонна іконка, котру ледь вдалося видобути із затиснутого кулачка Естер… Ніхто не знав, звідки взялася та іконка, і у поспіху її забули, залишивши без уваги. Макс мовчки взяв образок і заховав у кишеню.
– В морг відвезли, – несподівано, наче сама до себе, сказала санітарка і, не розгинаючись, взяла до рук швабру… – Вийдіть… Без халата та змінного взуття не положено…
Лишень зараз він помітив бурі плями на підлозі, які та взялася завзято затирати.
– Як це трапилось? – Макс став у проході, і санітарка зрозуміла, що він не відчепиться.
– Як-як… То ж ще треба було до такого додуматись… Витягнути у душовій гачок для рушника… Я уявляю, скільки зусиль їй знадобилося, аби перепиляти отим кривим гачком жили…
Дріж пробігла Максовим тілом з голови до п’ят… Якою бажаною мала бути ота смерть, аби піти на таку муку…
Макс не чув, як гнівно кричала медсестра на вході, обурюючись порушенням всіх можливих правил. Він вийшов на вулицю, глянув на небо, ніби сподівався там побачити душеньку Естер… Глибоко вдихнув повітря, наче вперше відчув справжній його смак, і сів до Гоші в машину. Той, як завжди, все зрозумів без слів.
– Додому? – Гоша відчував господаря як надчутливий детектор, передбачивши, що в офісі Максові сьогодні робити нічого…
– Додому, – повторив за ним Макс, – лишень обережно і вимкни сирену… Поспішати вже нікуди… Та й береженого Бог береже…
…Попри Оксанине запрошення і цікавість до місцевих звичаїв, у Бабин вечір я вирішила залишитись у «Притулку». Усвідомлюючи час близької розлуки з усім, що мене оточує, хотілося увібрати в себе кожну мить, кожну подію, що відбувається поруч.
– Чом, Дарино, у село не йдете? Оксана на вас чекать, – перепитував дядько Степан, прудко стрибаючи на милицях по подвір’ю. – Молодиці там будуть ворожити, може, і вам даякого легіня наворожать, – і він, задоволений власною дотепністю, сміявся. – У нас легіні файні, моцні, не зрівняти з варошськими…
– Доста мені й одного легіня, Пішто-бачі, того, що вдома маю, – відповіла я йому, – та і його, як з’ясувалось, мені забагато… А ворожінням можемо побавитись із вами для сміху.
– йой, дітино, ворожіллє – то є зла штука, і боронь тебе, Боже, від цього, особливо зараз… Ти своє щастя і без ворожіллі знайдеш… А по всьому видко, уже знайшла… Тьху-тьху на тебе, аби не наврочити, – і дядько Степан хитро й загадково мружив око.
– Ніхто, Пішто-бачі, не знає, де на нього щастя чекає… Когось до кінця віку не надибає, а комусь – раз і неочікувано впаде, як манна з неба…
– Правду маєш, дівко, щастя – то не птиця, то така штука, же за хвіст не вхопиш… Кого и вибере – до того йде…
