Я здебільшого відмовчувалась: почуття провини за те, що Хелена пішла, щоб уберегти мене від біди, не давало спокою… Я давно знала, що Хелена цілком ясно все розуміла: і те, що свого часу я врятувала їй життя, і те, що на мене чатує небезпека, і те, що при вчасному невтручанні ота небезпека рано чи пізно переросте у трагедію… Хелена сповна, неочікувано щедро й нерозважливо віддала борг… Послуга за послугу… Довіра за довіру… Життя за життя…
За Анцьою не сумував ніхто, окрім баби Гальки, котра, притягнувшись зранку на роботу і дізнавшись приголомшливу новину, надривно голосила. Не зважаючи на дивакуватість та відлюдкуватість племінниці, стара все ж таки її любила, шкодуючи за каліцтво та вроджену дикість. Нашвидкоруч нагодувавши притульчан сніданком, що відтепер, без допомоги, було важче, баба Галька поспішала додому, аби сповістити новину. Було зрозуміло, що тіло небіжчиці перевезуть у село, аби поховати на сільському цвинтарі. Хелену вирішили поховати за «Притулком», якщо мама з донькою не заперечуватимуть, неподалік від Маргіти, аби спокій тої не турбувало товариство самогубці…
… Дмитро Михайлович майже не виходив із кабінету. Вкотре перелистуючи історію Хелениної хвороби та готуючи відповідні папери щодо засвідчення її смерті, він не знаходив спокою, вагаючись, як відрапортувати про все, що трапилось.
Факт самогубства не був надзвичайною подією в специфічних закладах – з цим доводилось мати справу. Проте самогубство супроводжене вбивством мало цілком інше забарвлення…
– Ось вам, Даро, експерименти, – лікареві не вдавалося вгамувати розпач, коли я, наважив– шись його потурбувати, несміливо шкрябалася у двері кабінету. – Зараз ви нарешті розумієте, якими недоречними та беззмістовними є наразі всі ваші психоаналітичні потуги, спрямовані на Хелену… Треба було залишити все так, як є, а не тривожити її хворобливу свідомість зайвими постулатами про доброчинність та людяність… Її душевний стан постійно знаходився у внутрішньому протиріччі, і ось, отримавши додатковий поштовх, виплеснувся назовні… Трапилось те, чого я понад усе остерігався – затишшя перед стихією… А ви мені не вірили… Втім, яке це має зараз значення… Наразі єдине, що я знаю напевне – цей випадок прискорить те, чого ми неминуче очікуємо і намагаємося втаїти від оточуючих… Безперечно, буде сформована і відряджена комісія, що розслідуватиме подробиці вбивства, і приховувати від усіх факт розформування «Притулку» не матиме сенсу.
– Але ж ми зобов’язані подбати про притульчан, принаймні про тих, долю котрих в змозі вирішити…
– Я вже про це подумав, – Дмитро Михайлович підсунув мені кілька аркушів паперу, дрібно списаних друкованим шрифтом, а також амбулаторні карти. – Ось особові справи Івана, Міті та Василя… В історіях хвороб я зазначив, що вони пройшли повний реабілітаційний курс із позитивними наслідками. Пройшовши міську медкомісію, вони матимуть повне право повноцінно працевлаштуватися… – Після всього, що вони пережили, це буде доволі важко… – Я знаю… Ось запит до академії мистецтв зрекомендацією на Івана як кваліфікованого спеціаліста з різьбярської справи. До прохання прикладемо письмову подяку за участь у обласному мистецькому ярмарку, а також офіційне запрошення на міжнародний мистецький фестиваль, – при цьому сувора складка на лікаревому чолі поволі розгладилася. – Що стосується Василя, я так само клопотатиму про його працевлаштування… В село йому повертатися немає сенсу – його пам’ять назавжди закарбувала жахіття трагедії, що спіткала його родину. Тому необхідно створити такі умови існування, аби спогади щонайменше турбували вразливу психіку…
– З Мітьою складніше, адже його позбавили права вчителювання…
– А Мітя?
– Треба зв’язатися з Максом… Перед від’їздом я дещо його попросила, і, гадаю, він не забув про це… Макс не з тих, що забуває…
– От і чудово… Я матиму змогу завтра з ним поспілкуватися…
Ми оживали… Усвідомлюючи, що клопоти, які постали наразі перед нами і потребували термінового вирішення, є найважливішими для притульчан, ми відчували неабияку відповідальність за них. Від нас залежало їхнє майбутнє. Ми готували їм стежку для повернення у звичайне повсякденне життя. І яким болісним не було б усвідомлення швидкої розлуки, проте уникнути її неможливо – рано чи пізно наша адаптована серед гір родина розбредеться у пошуках остаточного і тривалого прихистку… Можливо, той прихисток не буде таким рідним і затишним, можливо він ніколи не замінить їм притульчанського, проте, незважаючи на все, в їхніх серцях завжди жеврітиме теплий спомин про далеку сім’ю, яка мала звичку збиратися докупи і довгими зимовими вечорами лікувати зболені душі…
…Наступного ранку Дмитро Михайлович з паперами у старенькій теці подався до міста.
Тіло Анці родичі забрали у село, а Хелену, вмиту, причесану й переодягнену, розмістили на ліжку з коліщатками в коридорі – там, де нещодавно очікувала останньої своєї подорожі Маргіта. До приїзду Дмитра Михайловича було незрозуміло, чи небіжчицю заберуть додому, а чи ховатимуть у «Притулку».
