Отак ми і мовчали: вона – видивляючись щось крізь затягнуте памороззю вікно, а я – метикуючи, з чого розпочати розмову. Мовчанка затягувалась і нагадувала загадкову гру з невідомими правилами, де незрозуміло за яких умов здобувається перемога.
Хелена озвалася першою, і я здригнулася від несподіванки:
– Незабаром весна…
Мене наче вдарило струмом: спостерігаючи крізь вікно зимовий краєвид – туго сповиту білосніжним покривалом Соковицю, що вже й забулося, як колись вона була зеленою та буйною – Хелена думала про весну!!! І далі знов заціпеніла, наче ота думка випадково залетіла пташкою, що, відбившись від зграї, не знайшла дорогу у вирій, а тільки назад, додому…
– Я чула, до тебе приїжджали мама з донькою на Різдво…
Мовчанка… Притихла навіть Михайлина, перевернувшись на інший бік, ніби їй стало незручно за безглуздість гучної рулади…
– Твоя донька дуже схожа на тебе, Хелено… Вона наче твоя копія, дзеркальне відображення, твоє друге Я…
Я усвідомлювала небезпеку, торкаючись цієї теми, і з острахом очікувала реакції. Проте Хелена й далі мовчала.
– Вони тебе дуже люблять, Хелено, і ти вчинила правильно, не заподіявши їм зла… Це найрідніші тобі люди на землі, і ти це розумієш… Я пишаюся тобою…
– Годі!!! – вона стрімко відвернулася від шибки, і тільки зараз я помітила, що очі її сповнені сліз. – Годі вже, чуєте?!! – схопивши до рук подушку, припала до неї обличчям, наче та подушка могла відгородити від світу, ввібрати всю тугу і біль, яку той приніс за собою. І отак, не відриваючись, зіщулившись у захисний кокон, завмерла, лишень нервовими здриганням плечей видаючи свій стан… Я зрозуміла, що розмову на цьому припинено…
І вже виходячи з палати, мені спала на думку ризикована й несподівана пропозиція:
– Увечері, як завжди, збиратимемось громадою, аби вчитися стримувати відчуття самотності… Я зайду за тобою… Якщо ти не проти…
– Як ви могли відважитись на таке, Даро?!! – Дмитро Михайлович був вражений, отримавши звістку про самовільні відвідини Хелени та дізнавшись про моє відчайдушне рішення привести її до мешканців «реабілітаційного». – Я й без цього надав вам необмежені вповноваження, проте кожна необмеженість має мати певну межу!!! – він, гніваючись, завзято крутив ґудзик на лікарняному халаті і, врешті-решт, остаточно відкрутивши, кинув його у попільничку. – Мало того, що ви маєте необережність наражати на небезпеку себе, ви ще й наважились ризикувати іншими!!! І на підставі чого ви зробили висновок, що пацієнти «реабілітаційного» зважаться знаходитись у небезпечному товаристві? Чи, може, ви забули про всі недавні інциденти, якими супроводжувалось Хеленине перебування у «Притулку» і які були головним об’єктом спостереження чи не всіх притульчан?!!! Що б ви мені не казали, Даро, та я категорично проти!
– Ми зобов’язані дати їй шанс, – наполягала я на своєму, – саме зараз, коли у ній прокинулась іскорка до життя! Невже ви не розумієте, що не простягнувши руку допомоги в слушну мить, ми втратимо її назавжди, бо ж другої хвилини прозріння може й не настати!!!
– А ви пригадайте Василя. його стан так само здавався вам безнадійним, і дійшло до того, що всі змирилися з його німотою. А я була впевнена, що він заговорить! Та ще й як заговорив!!! І все завдяки чому? Завдяки тому, що ми зуміли створити йому середовище, сприятливе для спілкування! То чому ж ви остерігаєтесь подальших експериментів?!
– Ні! Ні! І ще раз ні!!! – лікар був незламним.
Дмитро Михайлович припинив міряти нервовими кроками замкнутий кабінетний простір і розгублено присів на стілець. Останній аргумент був переконливим, проте про повну капітуляцію говорити було зарано.
– Гаразд, у даному випадку я з вами згодний. Проте Василь попри психічний розлад не ніс жодної небезпеки оточуючим, на відміну від Хелени, котра в більшості випадків залишається непередбачуваною. І стан її тимчасового спокою не є прямим свідченням її шляху до одужання… До біса, Даро, ви ж чудово знаєте, що з її діагнозом це неймовірно!!!
– А як науковий експеримент? – я буравила лікаря допитливим поглядом, вдаючись до найдієвіших методів переконання, адже єдине, що могло вплинути на його непохитність, – це жага до глибинного вивчення пацієнтів, що, власне, споріднило нас з першого дня мого перебування у «Притулку». Я відчувала, що він поволі здає позиції, і настав час остаточно знищити останній сумнів. – До всього, Янко буде невідступно поруч. І при найменшому натяку на інцидент експеримент буде припинено. ймовірність ризику дорівнює нулю.
Дмитро Михайлович здався. І я вже розуміла, що перемога у цій війні на моєму боці. Неймовірними зусиллями білий прапор перемир’я було встановлено, та, не бажаючи остаточно змиритись із капітуляцією, лікар застеріг:
– Я не можу з вами більше сперечатися… Робіть як вважаєте за потрібне. Та враховуйте, що безпека «реабілітаційних» на вашій совісті. Я добровільно позбавляю себе найменшої відповідальності за все затіяне…
