Пішта-бачі напрочуд оптимістично сприйняв тимчасові перешкоди пересування. На третій день він вже доволі впевнено шкандибав територією «Притулку», опираючись на милиці, чи як він охрестив їх, дві додаткові лаби[72], без сторонньої допомоги і навіть примудрявся виконувати нескладну роботу. Перебравшись з амбулаторної назад у сторожку, він самостійно розпалював грубку, кормив Рижку та Лижку і вичищав стареньку заіржавілу рушницю, яку ще жодного разу не використав, захищаючи «Притулок». При цьому кепкував сам із себе:
– Но, типирь я – оправдовий гангстер, правда, старий і безногий, зате озброєний до зубів…
Однак і сам не був впевнений, чи ота рушниця вистрілить бодай раз, якби ненароком справа дійшла до справжнього захисту притульчанського спокою.
Про неприємну розмову з Анцьою я не розповіла нікому. Були хвилини, коли хотілося поділитися з кимось власними хвилюваннями, розповісти Любаші чи Пішті-бачію, що трапилось між мною та кухаркою… Проте, згадуючи про стан речей, що існував наразі у «Притулку», я розуміла беззмістовність будь-якого розслідування. Аби звіритись Дмитру Михайловичу, не могло бути й мови, адже він і без того ходив похмурий і стурбований, маючи на те вагомі причини. І ледь чутне гадяче шипіння, почуте з відьмацьких уст, осіло в мені німим тягарем, не даючи спокою.
Шквал подій, якими супроводжувались всі останні притульчанські дні, витіснив на задній план Хелену, котра також примудрилася внести тривогу у звичний плин подій.
Остання зустріч її з донькою сприймалась кожним по-різному: Любаша тішилась, як, власне, раділа кожному позитивному прояву поведінки пацієнтів, що, на її сільський розум, свідчило про крок до видужання. Янко так само оптимістично сприймав несподівану зміну Хелениного настрою – відтепер йому здавались безпечнішими наступні відвідини мами з донькою. Дядько Степан утримувався від коментарів, оскільки не міг зрозуміти причину несподіваної зміни. А Дмитро Михайлович сприймав все, що трапилось, з мовчазною насторогою: він не звик передчасно робити висновки… Мені ж нестерпно хотілося йти Хелені назустріч, аби в ній закріпився отой незвичний для неї стан спокою і нехай ілюзорної та хиткої, проте видимої рівноваги… І я наважилась її відвідати.
Одарка, заступивши на чергування, здивовано підвела на мене очі, почувши дивне прохання:
– Як до Хелени?! Ви ж ризикуєте!!!
Вона знала від Любаші про незвичне розгортання подій у день різдвяних відвідин. Проте аби впустити до Хелени отак запросто, без супроводу – це було занадто.
– Все буде добре, я знаю, що роблю, – заспокоювала я Одарку, що аж спітніла від напруження і хвилювання, не в змозі обрати правильне рішення.
– А Дмитро Михайлович про це знає? Ми ж не маємо права без спеціального дозволу…
– Все буде добре, – повторила я. – Янко стоятиме на сторожі за дверима… Я його покличу, як виникне потреба… Довіртесь мені як кваліфікованому спеціалісту.
Останні слова трохи заспокоїли нянечку, і після тривких вагань вона все ж таки супроводила мене до затягнутих дерматином дверей, вхід куди без супроводу був заборонений.
Янко, покликаний з цього приводу, спочатку скрутно похитав головою (мовляв, знову ви за своє), проте, звикнувши до моїх ризикованих вчинків, виструнчився у вичікувальній позиції під дверима, готовий у будь-яку мить до захисту.
Одарка, перехрестивши мене, голосно зітхнула («… не буде мені спокою на цім світі… Це на вашій, Дарино, відповідальності…»), коротко благословила: «З Богом»…
Хелена, схрестивши ноги на ліжку біля стіни, спостерігала крізь вікно за всім, що відбувається на подвір’ї. У її погляді та статурі панував спокій, який, здавалось, нічого не може зруйнувати. Втішившись і трохи набравшись хоробрості, я причинила за собою двері, остаточно відмежувавшись таким чином від будь-якого зовнішнього можливого втручання. Хелена не ворухнулась, хоч і почула, що хтось увійшов – я помітила це по тому, як легенько здригнулася потилиця, проте не повернулася у мій бік – їй було байдуже до світу та людей… Мені чомусь спало на думку, що вона могла б розважитись якоюсь примітивною, монотонною працею, котра би закріплювала у ній виваженість та спокій – вишиванням, приміром, чи в’язанням. Тоді її будні втратили б цілковиту одноманітність і набули певного змісту. Проте ідея ця безперечно була абсурдною – ніхто не наважиться довірити душевнохворій голку чи в’язальні спиці…
Михайлина виважено сопіла, дрімаючи поруч, не займаючи, втім, як і все інше, Хелени– ної уваги. Часом з її старечих легенів виривався смішний із присвистом звук, що через клекіт переходив у складну полігамну руладу, нагадуючикакофонію органних міхів, яких не торкалася рука майстра. Я навшпиньках пробралася повз неї і присіла на порожнє ліжко, що ще недавно належало Маргіті. Старі пружини зарипіли, проте Хелена погляду від вікна не відвела.
