Наступного дня рано-вранці з Нескупи привезли парубійка, який у річечці знайшов снаряд з часів війни і почав розкручувати іржавий заряд. Його привезли страшенно пораненого і Кольський, не закінчивши сніданку, приступив заштопувати бідолаху, а Донка допомагала. Коли операція закінчилася і пацієнта перенесли на ліжко, Кольський і Донка повернулися до операційної, щоб навести порядок. Стіна між операційною та амбулаторією була збита з тонких дощок. В амбулаторії чітко було чути кожне слово, голосніше вимовлене поруч. Ще чіткіше чути було сміх. А власне Кольський і Донка сміялися знову і знову, весело і вільно. В голосі Донки чулося виразне кокетство. Вони говорили про якісь танці. Пізніше Кольський похвалив Донку за її завзяття у прибиранні його кімнати і в якийсь момент сказав:
– Коли буду від’їжджати до Варшави, я запакую вас у валізу і заберу з собою.
– А пан доктор думає, що Василь погодиться на це? – загравала Донка.
– Ми це зробимо тихенько і непомітно.
Люція була обурена. Він хихикав там із тією дурненькою дівчиною. Він поводився, як школяр. І що вони там так довго роблять? Ця смаркуля заграє, а йому, мабуть, це подобається. Це абсолютно непристойно.
Новий гучний сміх змусив Люцію підхопитися.
– Я навчу її ума-розуму, – сказала собі півголосом.
Під час обіду з Кольським перемовились лише кількома люб’язними реченнями, пізніше вона покликала Донку до аптечки і, суворо глянувши на неї, сказала:
– Люба моя. Мушу звернути твою увагу на те, що ти поводишся непристойно. Сьогодні я чула твою розмову з паном доктором в операційній і однозначно зауважу – лікарня не місце для флірту. Для флірту і хихикань. А пан доктор для тебе не є відповідним партнером. Ти б посоромилась, маючи нареченого, залицятися до інших чоловіків. Якби пан професор дізнався, він би дуже розсердився на тебе.
Донка, яка спершу широко розплющила очі і трохи боялася суворого тону Люції, тепер подумала, що хто-хто, а професор точно не розсердиться на неї. Адже ж він сам часто так жартує з нею, як доктор Кольський. Вона не відчувала за собою ні найменшої провини.
– Але я, пані, нічого такого, – почала вона захищатися.
Люція перебила її:
– Отже, я прошу тебе, щоб нічого подібного не повторилося. Те, що маєш гарне личко, ще не означає, що маєш право постійно стріляти очима до пана доктора. Я вже помітила це раніше. Авжеж. А тепер наведи лад з цими травами. У пана Омели ніколи немає ніякого порядку. Справді, треба мати залізні нерви…
Сказавши це, Люція забігла у свою кімнату, накинула пальто на плечі й сама вирушила на прогулянку. Вона навмисно пройшла під вікнами Кольського, щоб він міг це бачити.
І не помилилася. Кольський справді бачив її і, хоча його вчорашня образа ще не минулася, вирішив наздогнати її і вибачитися за те, чого він не зробив. Він не міг витримати її холодне ставлення.
Вийшовши у передпокій, він побачив Донку. Вона, спершись на підвіконня, ридма ридала.
– Що з вами? – здивовано запитав він.
У відповідь дівчина заридала іще голосніше. Йому знадобилося багато часу, щоб видобути з неї перші слова:
– Пані Люція… накричала на мене… що я вже й не знаю як… Найгірше…
– За що вона накричала?
– А за вас, пане докторе…
– За мене? Як це, за мене?
– Бо панна Люція… сказала… що я, що я…
– Що?
– Що я фліртую з паном доктором, – викинула з себе Донка і вибухнула новим плачем.
– Ну, прошу заспокоїтись. Який абсурд!
– Що я… – плакала Донка. – Що я до пана доктора стріляю очима… Що я… А я ж нічого. Я, не дай Бог…
Вона поволі заспокоїлася і більш-менш точно повторила Кольському всі слова догани, які почула від Люції. Він був цим не лише здивований, але й спантеличений. Він не сподівався, що Люція піде так далеко, щоб підозрювати його в якихось непорядних справах тут, під цим дахом. Мабуть, вона вирішила до кінця зробити так, щоб перебування в лікарні йому остогидло. Бо вона не могла серйозно подумати, що він справді заграє з цією дівчиною. Навіть натяків на щось таке не було. Із самого початку Донка видалась йому приємною і симпатичною дівчиною, тому він жартував з нею так, як зазвичай жартував у Варшаві з медсестрами, які йому подобалися. Найгірше у цій справі було те, що постраждала невинна Донка. Він потішав її, як міг, і пообіцяв, що все пояснить панні Люції. Дійсно, він вирішив негайно поговорити з нею.
Він здогадався, що вона пішла в напрямку лісу, і вирушив туди ж. Через добрих чверть години наздогнав її на повороті дороги. Почувши за собою його кроки, вона зупинилася і сказала:
– О, я бачу, що й ви любитель самотніх прогулянок.
– Зовсім не самотніх. Власне, вас шукав, пані. Ви пішли самі, навіть не запитавши мене, чи буду я вас супроводжувати.
– Я не думала, що це вам зробить приємність. Це по-перше. А по-друге, я припускала, що ви знайдете приємнішу товаришку на прогулянку.
– Про кого ви говорите? – запитав він.
– Ах, Боже мій! Чи не все одно? Йдеться взагалі про жінку, будь-яку жінку. Ви, як я бачу, стали справжнім бабієм.
– А з чого ж це видно?
– Ну, навіть з вашого залицяння до Донки.
– Як ви можете таке говорити?! – закричав він майже розпачливо.
