– Я не бачу в цьому нічого надзвичайного. Такі речі можна робити однією рукою за вмілої допомоги двох людей. А там не бракувало хірургів, які віддавна були зіграні з професором. Не вихваляюся, але я сам часто йому допомагав, я дуже точно знав, що означає кожен його рух чи що він наказував зробити. Що ж до Вільна, думаю, він просто хотів відпочити. Можливо, є шанс здобути якусь субсидію для лікарні. А зрештою, кожна людина має свої особисті справи, про які не розповідає навіть своїм близьким.
– Ви не думаєте, пане Янеку, що я маю написати до Вільна?
Кольський зробив непевнений рух рукою.
– Гадаю, скоріше – ні.
– Чому?
– Бо якби професор очікував вашого листа, він неодмінно дав би адресу лікаря, у якого він затримався. Ви знаєте цю адресу?
– Ні, – заперечила Люція. – Але це легко дізнатися. Напевно, доктор Павліцький має список лікарів. Зрештою, я знаю, в якій лікарні працює доктор Русевич.
– Однак я думаю, професор не очікує вашого листа. Інакше він би не забув про адресу. Професор ніколи ні про що не забуває.
– Це правда, – зізналася Люція і питання, таким чином, було закрите.
Перебування Кольського у лікарні справді можна вважати відпусткою. Перш за все покращилася погода. Дощі припинились, а перші легкі приморозки скували болото на дорогах і стежках. Тепер вони могли ходити на довгі прогулянки околицею. Люція ходила з ним у ліс, на кладовище, де була похована Беата Вільчур, до містечка та ще до деяких мальовничих місць. Під час прогулянок вони довго розмовляли. Пригнічення Кольського безслідно зникло. Великі зміни відбулися і з його зовнішністю. До нього повернулася давня енергія, здатність цікавитись дрібницями, веселий сміх і жарти.
– Чи справді тут сіро й нудно, як вам видавалося спочатку? – з легкою іронією спитала Люція.
У відповідь він подивився їй просто в очі, і його погляд говорив, як він сильно змінив свою думку.
Одного разу вона мимоволі зауважила:
– Розумієте, пане Янеку, про все можна забути.
– Мабуть, – зізнався він. – Але є винятки. Я назавжди запам’ятаю своє перебування тут.
– Вам тільки так видається. З часом і за певних обставин воно вивітриться вам із голови, так само як зникли ті переживання, які турбували вас у Варшаві. Бо мені здається, що вони вже повністю вивітрились.
– Дякувати Богу, цілком. Від них і сліду не лишилось.
Люція ризикнула, запитавши:
– А вона?
– Що вона?
– Ну, та жінка. Вона так само легко забула про вас?
Кольський засміявся з виразним глузуванням.
– Незрівнянно легше. Я переконаний, що вже через годину після нашого розставання вона не думала про мене.
– Це означає, що вона не любила.
Він нахмурився.
– Та жінка взагалі не розуміє, що означає слово «кохання», хоча вона частіше має його на вустах, ніж якесь інше слово.
– Чому частіше?
– З тієї простої причини, що воно належить до… її брудного ремесла. Ви розумієте? Якщо цим словом маєте обслужити одного чоловіка… А якщо їх є, скажімо, з десяток…
– То он як, – прошепотіла Люція.
– Зрештою, тільки зараз я зрозумів, що не мав права нічого від неї вимагати, бо нічого їй не давав. Розумієте, панно Люціє, з мого боку це була дурна помилка. Я думав, що приймаю ліки, а це навіть був не наркотик. Звичайна отрута.
Вони хвилину йшли мовчки, і Кольський додав:
– На щастя, ніякого сліду від неї не лишилося.
Люція запитала:
– Тільки не розумію, що спонукало вас до цієї неприємної пригоди.
– Власне, пошук наркотика.
– Зрозуміло. Але ви могли зробити кращий вибір.
– Я, панно Люціє, насправді у цьому відношенні маю такий малий досвід, що… Зрештою, це вже минуле, минуле, про яке я волію забути.
– Однак, – після паузи сказала Люція, – знаючи вас, я не можу повірити, що вас з цією жінкою не пов’язувала бодай якісь почуття.
Кольський кивнув головою.
– Напевно. Цей сентимент був тільки ілюзією. Це був результат самонавіювання. І навіювання також. Бачте, потопаючий хапається за соломинку. На щастя, травми не були надто серйозними. Вони лише навчили мене обережності на майбутнє.
Люція вже давно здогадувалась, що йдеться про пані Добранецьку. Перш за все в листах Кольського того періоду вона інколи зустрічала висловлювання, які абсолютно не могли бути його словами і були в стилі пані Добранецької. Тож тепер вона насолоджувалася огидою, яку мав до колишньої коханки Кольський. Люція завжди вважала Добранецьку поганою підступною жінкою, здатною на найпідліші дії. У кампанії проти Вільчура вона, безумовно, була натхненницею.
Однак у глибині душі Люція страждала від того, що Кольський одночасно міг любити її і мати роман з іншою. Вона не страждала на манію величі, але вважала себе значно привабливішою, ніж Добранецька, до того ж вона була від неї молодша, не кажучи вже про етичні норми. Тож Люція відчула страждання від зіставлення себе з нею, і хоча сама собі у цьому не призналась, за це вона ображалася на Кольського.
– Отже, ви стали антифеміністом? – запитала вона.
– О ні. Це було б перебільшенням. У будь-якому разі я волію не відновлювати спроб пошуку наркотика.
– І вам це не знадобиться. Страждання минуться.
Він похитав головою.
– Ні, панно Люціє. Вони ніколи не минуться.
