Вона м’яко поклала руку на його плече і сказала:
– Пане Янеку, ви знаєте, що цього слова я не скажу, я не можу його сказати. Але повірте мені, я дуже ціную ваші почуття і що, як тепер розумію, досі не знала їхньої ціни.
Він узяв її руку і притиснув до вуст.
– Я також хочу, щоб ви знали, що вважаю вас дуже близькою мені людиною, що мене дуже глибоко цікавлять ваші справи, печалі й радощі і що ви завжди можете розраховувати на мою щиру, глибоку і ніжну дружбу.
Після цієї розмови багато чого змінилося у стосунках між Люцією і Кольським. Він став щирішим і більш безпосереднім. Вони майже цілі дні проводили разом, тому що Омела, який раніше у лікарні проводив довгі розмови з Вільчуром, тепер, за його відсутності, приходив сюди лише на ніч. Більшу частину часу він проводив у містечку в корчмі, або у млині, оскільки нещодавно здружився з Прокопом, що стурбувало всю родину. Прокіп на старості літ полюбив час від часу заглядати в пляшку. Він не пив стільки, як Омела, але це не тішило ні його дружину, ані решту жінок. Донка цю звістку принесла в лікарню, а Люція відверто розсміялася, розповідаючи Кольському про турботи молодиць з млина. Вона не вважала загрозливою цю небезпеку. Але Кольський пожартував:
– Цього не можна недооцінювати. Згадаймо праотця Ноя, який у вельми похилому віці взявся за вино.
Минуло три дні після від’їзду Вільчура, і Люція почала хвилюватися.
– Боюся, щоб з ним нічого не сталося, – говорила вона Донці.
Через делікатність не виказувала своїх побоювань Кольському. Вирішила: якщо професор завтра не дасть про себе знати, треба буде телеграфувати у Варшаву.
Але вже наступного ранку Василь, який повернувся з Радолішок, приніс листа. Лист було адресовано рукою Вільчура, але відправлено не з Варшави, а з Вільна. Люція здивовано відкрила конверт. Професор писав:
«Дорога панно Люціє! По дорозі з Варшави я зупинився у Вільні. У зв’язку з різними справами мені доведеться затриматися тут на кілька днів. Може, й надовше. Оскільки Ранцевич не проти, щоб доктор Кольський залишився у мене довше, буду вдячний за його допомогу і заміну. Я думаю, що перебування у нашій лікарні він вважатиме своїм відпочинком. Мені було приємно дізнатися, що у Варшаві його дуже поважають. Таку саму думку я завжди мав про нього. Це тямущий хлопець. Я впевнений, що він прекрасно замінює мене. У Вільні я затримався у колеги Русевича, який лікував мене після випадку з собакою. Мені тут комфортно і приємно. Тож не дивуйтеся, що я не занадто буду поспішати повертатися. Шлю всім вітання і цілую ваші руки. – Рафал Вільчур».
Внизу сторінки був постскриптум:
«Я особисто оперував пана Добранецького. Операція пройшла успішно. Пацієнт житиме».
Для Люції лист Вільчура був справжньою несподіванкою. Вона перечитала його кілька разів, але так і не зрозуміла, що сталося. Насамперед її вразила звістка про непередбачений намір Вільчура зупинитися у Вільні. Тільки хвороба могла схилити його до цього. Знову ж це не збігалося з іще більш дивною інформацією: професор чітко написав, що він особисто оперував Добранецького. Це б означало, що йому якось вдалося зняти тремор лівої руки. Усе це видавалося Люції вкрай загадковим. Оскільки він просив Ранцевича затримати Кольського, він мав заздалегідь, ще у Варшаві, знати, що не повернеться одразу, а на кілька днів залишиться у Вільні.
Якщо він здоровий, то що могло його змусити залишитися в місті? Тут напевно тільки справи родинні. Можливо, приїзд дочки чи зятя?.. Але у такому разі чому він не згадує про це?..
Люція губилася у здогадках. Нарешті вирішила запитати в Омели, що він думає про це. Вона гадала, що перед від’їздом професор міг говорити з ним про свої деякі таємничі плани.
Але Омела нічого не знав. Він прочитав листа і знизав плечима.
– Якщо його так тягне до Вільна, – сказав він, – мабуть, там під час лікування він зустрів якусь дівчинку.
– Дурниці верзете, – скривилася Люція.
– Бо бачите, пані, – з безаперечною впевненістю продовжував Омела, – якби йшлося про мене, ви б могли бути впевнені, що я, відкривши якусь надзвичайно цікаву корчму, можу загрузнути в ній десь по дорозі. Але ж він не віддає честь Бахусові. А вам належить знати, що, крім Бахуса, лише Венера керує світом. Ну, додаймо до цього ще Меркурія. Тож судіть самі, кому з них, Меркурію чи Венері, маємо завдячувати сором’язливому ризикованому випадові нашого приятеля.
Звичайно, вона ні на хвилину серйозно не сприйняла недоречного натяку Омели і вирішила поговорити з Кольським. Їй це пішло легко, бо тепер вона могла показати йому лист професора, лист, сповнений таких приємних слів про Кольського.
– Власне кажучи, я не повинна вам, пане Янеку, давати це в руки, бо ви можете зазнатися, – пожартувала вона. – Але ви тут ніби у відпустці, тож прочитайте його.
Кольський насправді трохи збентежився від похвальби Вільчура на свою адресу. Не менш його здивувало рішення професора залишитися у Вільні. Щодо операції сказав:
