– У словах «ніколи» й «завжди» дуже багато пафосу, і вони рідко бувають правдивими.
– Що ж, але цей рідкісний випадок таки мене спіткав?
– Я дивуюся, – після паузи сказала Люція, – що ви, пане Янеку, так тверезо вміючи дивитися на життя, не можете впоратися із чимось незручним, не можете захистити себе від чогось, що завдає вам болю.
– Але, панно Люціє! Я взагалі не хочу позбутися цієї журби.
– О, це вже нелогічно.
– Можливо, – зізнався він.
Вони довгий час йшли мовчки.
– Розкажіть мені про неї, – несподівано сказала Люція. – Що вас привабило у ній? Чому ви вибрали її, а не іншу?
Кольський знизав плечима.
– Не знаю, прошу пані. Я сам довго думав про це і відповіді не знайшов. Мабуть, єдино правильним було б твердження, що зовсім не я її обрав, а вона – мене.
– А ви піддалися без будь-якого спротиву?
– Так, прошу пані. Мені не було чого захищати. Ви маєте зрозуміти, що, віддавши все і не маючи нічого, я сам здивувався, що можу бути для когось привабливим. Для когось, а особливо для неї.
– Особливо? Чому особливо?
– Насправді це слово сюди не підходить. За його допомогою я хотів сказати, що ця жінка користувалася чималим успіхом, була оточена роєм шанувальників, вона славилася своєю грацією й красою…
– Ви свідомо використовуєте минулий час? – вона уважно глянула на нього.
– Навмисно, – сказав Кольський.
– Це означає, що вона вже не має ані шарму, ані шанувальників?
– Так, – коротко відповів він.
Тепер Люція була впевнена, що Кольський мав роман із Добранецькою, і мимоволі злісно зауважила:
– Не втрачайте надії. Можливо, вона поверне свої чари, і ви зможете повернутися до неї.
Кольський нахмурився. Слова Люції глибоко вразили його. Насправді він не мав ані найменшого права очікувати від неї особливої прихильності, але й не заслуговував на глузування.
– Чому ви хочете мене образити? – сказав він сумно.
– Зовсім ні. Я просто думаю, що оскільки ви її вже знаєте, на вас не чекають ніякі розчарування з її боку. Ви нічим не ризикуєте.
Вона знаходила в собі якесь дивне і незрозуміле задоволення дражнити його.
– Я зовсім не жартую, – сказала вона з наївним виразом обличчям. – Обираючи іншу, ви б могли зазнати нових несподіванок. А крім того, нова обраниця випадково могла б не бути оточена роєм шанувальників і не славитися вродою.
Кольський опустив голову і мовчав. Він не впізнавав Люції. Почав шкодувати, що звірився їй. Люція відчула його настрій, але якась впертість завадила їй відійти із зайнятої позиції. Про себе подумала:
«Так йому й треба. Так йому й треба…»
На зворотному шляху вони не промовили ні слова. Коли вони ступили на ґанок, Кольський сказав:
– Може, завтра повернеться професор…
– Вам не треба так сильно залежати на його поверненні. Я щиро вдячна вам за дотеперішню допомогу, але якщо це вам створює незручності, я не смію вас більше затримувати.
Кольський стиснув зуби й відповів:
– О, я дуже добре знаю, що ви не хочете мене затримувати. І повірте, я б не залишився й на годину довше, якби не моє зобов’язання перед професором Вільчуром.
– З деяких питань ви маєте загострене почуття сумління, – байдуже зауважила Люція.
– Так, прошу пані. Я радий, що хоч щось чутливе ви знайшли у мені. Бо мою шкіру ви вважаєте такою грубою і нечутливою, що її можна перетворити на подушечку для голок.
У Люції цілком зіпсувався настрій. Вона була дуже незадоволена собою. Без найменшої цілі наговорила Кольському дурниць, можливо, навіть образила його. І все це у відповідь на його довіру, чесне зізнання. Вона не могла зрозуміти власних мотивів.
«Що зі мною сталося? – думала вона. – Що сталося?»
Вона грубо поводилася з ним. Останні її слова на ґанку означали, що його просто виганяли з дому. Насправді, почав усе він. Він першим згадав про повернення професора. Але вона поводилася жахливо. Зараз цей бідака сидить там і переживає. Як вона могла бути такою бездушною щодо нього! Вже саме це видавалося їй огидним, що вона мала перевагу перед чоловіком, який кохає її. І до того ж без найменшого сенсу. Бо ж він їй дуже подобається, і вона радіє з його перебування в лікарні, зрештою, його товариство – справжня розвага для неї, і вона дуже хотіла б затримати його якнайдовше.
Люція довго роздумувала над цією справою і вирішила наступного дня віддячити Кольському за сьогоднішні неприємності. Треба виявити для нього максимум симпатії. Авжеж. І перепросити. Просто вибачитись перед ним, бо вона винна.
Але до вибачень не дійшло. І цього не сталося ось через що.
