Кольський опустив очі. Дійсно, звинувачувати пані Ніну у стосунках з капітаном було так само необґрунтовано, як звинувачувати її у стосунках з першим-ліпшим перехожим, якого вона зустріла. Він зрозумів, що зі своїм злим жартом промахнувся, і пробурмотів:
– Це не був натяк.
Посмішка не сходила з її обличчя.
– Звісно, був. І в чомусь він мені зробив приємність.
– Приємність? – Кольський здивувався.
– Так, приємність. Він дав мені незаперечний доказ того, що ви мене ревнуєте.
Кольський хотів знизати плечима, але опанував себе і сказав:
– Про ревнощі тут не може бути мови.
– Так важко вам у цьому зізнатись?.. Чи це соромно ревнувати мене?..
Він мовчав, опустивши голову. Пані Ніна встала, наблизилась до нього, обережно обома руками підняла голову і, схилившись над ним так близько, що він відчував її подих, запитала:
– Невже я така неприваблива і така бридка?..
Кольський почервонів. Знову його вразила її краса та якийсь непереборний чар, який зароджувався з контрасту чуттєвості губ та ніздрів і холоду великих зелених очей.
– Ви прекрасні, – тихо сказав він.
Кінчиками пальців пані Ніна кілька разів провела по його волоссю й обличчю і прошепотіла:
– Я так шалено скучила за вами…
Із сусідньої кімнати долинули кроки слуги. Вона випросталася і змінила тон:
– Тут спекотно. Ходімо до бібліотеки. Там прохолодніше.
У бібліотеці вікна наполовину були прикриті важкими дамаськими шторами. Тут панувала приємна прохолода й сутінки. Пані Ніна вказала йому місце на широкій зручній софі. Кольський вдав, що не побачив її жесту, і вибрав глибокий шкіряний фотель. Але пані Ніна була надто досвідченою жінкою, щоб звернути на це увагу. Вона запалила цигарку і, походжаючи кімнатою, почала розповідати йому про своє перебування за кордоном, про людей, яких вона там зустріла, про розваги та спостереження, яких багато привезла з собою. Найдивніше з них було те, що вона вперше справді тужила за батьківщиною. Вона вміла цікаво говорити. Світло-зелений халат вишукано підкреслював розкішну будову її тіла, й очі Кольського не могли відірватися від неї, як і його увага. У певний момент вона відклала цигарку, сіла на широкому поручні фотеля і, спершись на плече Кольського, продовжувала говорити так, ніби це положення було для неї чимось найбільш природним:
– Це надзвичайно дивне почуття з тих, які я знаю. Туга. Людині здається, що її повністю поглинула оточуюча реальність, вона вже вжилася в нове середовище, зайнята новими справами. І раптом – сліпучий спалах: чиєсь обличчя, очі, вуста і руки. Відчуваєш їх на собі з пронизливим реалізмом, і приходить усвідомлення того, що все, що нас оточує, стає неважливе, байдуже, навіть відразливе. Відразливе саме тому, що воно віддаляє нас від тих рук, від тих вуст. Тобі знайомий це душевний біль, цей цілком фізичний біль, який пронизує груди раптовою короткою хвилею?..
Кольський піддався переконливості її слів і тону. Миттєво він не лише пригадав багато моментів туги за Люцією, але саме зараз така хвиля огорнула його. Її душа… її яскравий теплий погляд… Її вуста, які при розмові рухаються так, ніби в щілині губ формують слова, ніби тактильні форми якогось невидимого пластиліну… Вуста, яких він ніколи не цілував і якими ніколи не володітиме… Біль. Пронизливий фізичний біль у серці. Як вона це добре сказала… Як вона все це знає? Як може влучно пояснити…
Тепер вона здавалася йому єдиною істотою в світі, яка може зрозуміти його трагедію. Зрештою, на початку зближення вона з таким натиском говорила йому, що страждання душі можна стократ легше залікувати, коли чиясь щира допомога, чийсь мудрий погляд, чиєсь вміле і глибоке почуття візьме на себе частину нашої журби. І як він міг сумніватися у щирості її слів, сказаних тоді, на терасі вночі, про почуття, про які вона говорила зараз, про мудрість і досвідченість людської душі, які він відкривав у ній щоразу? Хіба не божевіллям було те, що він захищався від усього цього замість прийняти її дари з усією вдячністю й відданістю?..
Кольський мовчки простягнув руку й обняв її ніжним лагідним рухом. Вона тільки й чекала на це, зсунулась на його коліна м’яко і впевнено.
– Я стільки пережила там, далеко від тебе, стільки передумала, – говорила тихо вона, ледь торкаючись щокою його скроні. – Були такі нервові дні очікування, дні безглуздої надії. Уяви собі, що мене в той момент огортала якась манія. Я назвала це передчуттям. Я чекала, що ти мене здивуєш і приїдеш. Я знала, що це абсурд. Сміялась над собою, але свої почуття контролювати не могла. Мене питали, що зі мною.
Вона замовкла і за мить додала:
– А я знаю, що це? Чи зможу це назвати? Скільки існує слів, як багато визначень! Можна згубитися в їхньому лісі й не мати змоги вибратися з нього. І не знайти відповідного. Говорити про почуття – це так, якби хтось хотів словами переказати музичний твір. Немислимо! Ти згоден?
– Так, так, – підтвердив він і міцніше обійняв її.
У скронях пульсувала кров. Усі м’язи пронизувала хвиля відчуття близькості її тіла.
Вона прикипіла до його вуст довгим, розкішним, виснажливим поцілунком.
