– Який ви добрий. І це мій улюблений колір. Чи знаєте ви, що в моїй уяві кольори поєднуються з певним почуттям? Цей колір – для мене туга. Ви сумували за мною?..
– Звичайно, – чесно відповів він.
– Це дуже приємно, – пані Ніна ніжно подивилася на нього і провела кінчиками пальців по його губах.
Кольський кашлянув і запитав:
– Як там справи у пана професора?
Вираз обличчя пані Ніни негайно змінився.
– Ах, ви знаєте, я дуже переживаю. Головний біль посилюється, і часто його опановує меланхолія. Я навіть не хотіла лишати його самого і не приїхала б до Варшави, якби не…
Вона примирливо посміхнулась і стиснула Кольському руку. Він підніс її руку до вуст.
– Я радий, що ви приїхали.
Він сам не знав, чи говорив це щиро. Він не міг заперечити, що близькість цієї жінки завжди хвилювала його. Вона діяла на нього, як електричний струм. В її рухах було щось кошаче, якась м’якість і зрадливість. Вона користувалася міцними парфумами, а її шкіра була неймовірно гладкою.
Пані Ніна нахилила до нього голову так, ніби збиралася підставити свої губи для поцілунку.
– Шофер, – буркнув він тихо.
– Я така необережна, – сказала вона з жалем. – На щастя, ви завжди про все пам’ятаєте.
Кольському було приємно почути таке.
– Принаймні я стараюсь.
– Ви знаєте, що іноді мене навіть обурює оте ваше цілковите самовладання. А ви ніколи не можете забутися?..
Кольський нерішуче махнув рукою:
– Та чого ж. Я думаю, інколи таке може й зі мною трапитися…
– Але до цього часу ще не траплялось?
Він подумав і згадав. Колись у лабораторії він аж до болю стиснув руку Люції. Тоді він майже не володів собою.
– Треба контролювати себе, – чемно сказав Кольський.
– Ах, ці чоловіки. Я не можу зрозуміти, за що ми вас любимо. Ви тверезі, страшенно тверезі. Але ж уся краса життя полягає у здатності забути про права, обов’язки, факти та предмети. Треба вміти жити собою, собою й кимось іншим.
Автівка заїхала на вулицю Фраскатті.
– Ну, ось ми й на місці, – обізвався Кольський. – Ви, напевно, приляжете, щоб відпочити після подорожі.
Пані Ніна жваво заперечила:
– Зовсім ні. Я зовсім не втомилася. Я чудово спала. Я ніде не сплю так добре, як у спальному вагоні. Мабуть, я створена для подорожей. Ви любите подорожувати?
– Досі я мало подорожував. Раз я був у Венеції і ще раз – у Берліні. Але признаюсь вам, що подорож у вагоні дуже мене втомлює.
Вона посміхнулася йому.
– О мій Боже! У нас такі діаметрально протилежні характери. Мене тішить лише те, що
Автівка зупинилася перед входом в особняк, із якого вибіг слуга. Водій відкрив багажник і вийняв валізи. Кольський зняв капелюха.
– Дозвольте мені відкланятись…
– Це виключено, – сказала пані Ніна з удаваним обуренням. – Ви поснідаєте зі мною.
– Я вже поснідав.
– О, егоїсте! Й тому ви хочете приректи мене на самотність?
Вона взяла його під руку і попрямувала до дверей.
– Ви будете споглядати неприємну картину насичення голодної істоти. Для людей ситих гидшого немає, як спостерігати за поїданням їжі голодними людьми.
– Якщо йдеться про вас, то про огиду не може бути й мови. Але…
– Ви знайшли ще якесь «але»?
– Я мушу бути в клініці.
– «Готовий кінь і обладунки, дівчино моя, обійми мене, дай мені меч…»[66] Не будьте кумедним з тим своїм пієтизмом до обов’язків. Обійдуться й без вас.
– На жаль… – почав Кольський, але вона перервала.
– На жаль, ви не бажаєте бути добрим до мене. Не відмовляйте мені. Який же це кошмар – порожній будиночок! Одразу після повернення! Я почуватимуся жахливо. З мене вже досить обов’язковості. Це департамент мого чоловіка. Нехай принаймні ви будете лагідним і добрим до мене. Ходімо, ходімо вже!
Вже у холі Кольський сказав:
– Я пообіцяв, що буду. Там чекають на мене.
– Тоді зателефонуйте звідси, що якийсь пацієнт чи якась пацієнтка затримала вас у місті. Може ж бути пацієнтка, яка терміново потребує вашої присутності, правда ж?
Пані Ніна посміхнулася і додала:
– А мені, власне, терміново потрібна ваша присутність, пане докторе.
Кольський також не міг не посміхнутися.
– Я цього не помітив. Ви виглядаєте квітучо.
– Ах, ви ж таки це зауважили?.. За це вам належить нагорода.
Вона озирнулася. Нікого з прислуги не було. Пані Ніна стала навшпиньки і поцілувала Кольського в губи.
– Це ваш гонорар, заплачений заздалегідь. Тепер лікарська етика не дозволить вам залишити пацієнта без нагляду.
Кольському справді треба було бути в клініці, але він не міг її переконати. Вона була капризною, веселою і легковажною. У будь-якому разі дійсно в клініку можна було зателефонувати.
– Залиште свій капелюх, – квапила вона. – Ходімо.
В їдальні лакей встиг поставити другий прибор.
– Тепер ви повинні чемно почекати на мене, – говорила пані Ніна, скубаючи лацкан піджака Кольського. – У вагоні було багато пилу. Я прийму ванну, але це не займе мені більше десяти хвилин. О, за цей час ви можете зателефонувати до клініки і придумати якусь католицьку брехню на своє виправдання.
