Вона не відірвала вуст і тоді, коли він підвівся і, несучи її на руках, поклав на софу…
Від цього дня, від тих годин, проведених з Ніною в бібліотеці, ставлення Кольського до неї кардинально змінилося. Він повірив. Повірив, що вона кохає його. І хоча він був далекий від подібного почуття до неї, йому хотілося врівноважити їхні стосунки ще більш очевидним проявом любові.
З огляду на думку оточення, вони не могли дозволити собі бачитись занадто часто. Ніна приходила до нього двічі-тричі на тиждень й затримувалася занадто довго в ті дні, заважаючи йому виконувати свої обов’язки щодо пацієнтів у клініці та поза нею. Звичайно, Кольський жодного разу не натякнув їй на це. Найменший натяк на цю тему був просто неможливий. З часом він навіть відчув бажання врегулювати цю справу. Він дедалі більше звикав до Ніни. Стосунки з нею здавались ефективними ліками, а якщо не ліками, то принаймні наркотиком, який заглушив його тугу за Люцією. До Люції, щоправда, Кольський писав майже так само часто, як і раніше. І, можливо, під час написання цих листів він відчував якусь свою провину, зраду, яку вчинив. Це не мало ніякого обґрунтування, і все ж словами, сповненими ніжності, він хотів висловити їй свою покуту.
Це були єдині моменти, коли любов до Люції наростала в ньому з такою сильною хвилею, як раніше. Це були лише моменти, коли він змушений був глушити в собі переконання, що його роман з Ніною марний. Крім того, цей роман уже увійшов у його життя, як природна і невід’ємна частина тижневої програми. Коли іноді бувало, що Ніна не могла прийти у призначений час, Кольський дратувався і не знаходив собі місця. Більше того, він навіть помітив у собі ознаки ревнощів.
Це було одного вівторка. Ніна мала прийти до нього о шостій. Зазвичай вона була пунктуальною, і коли щось мінялося в її планах, вона завжди повідомляла про це або листом або телефоном. Цього разу було пів на сьому, коли він сам вирішив подзвонити їй. Покоївка підняла слухавку. Кольський назвав своє прізвище і запитав, чи може запросити дружину професора. Він чітко почув:
– Я зараз перекажу, пане докторе.
Покоївка його знала і, можливо, навіть здогадувалась, що він мав тісніші стосунки з її господинею. То ж вона, мабуть, не допускала, що пані хоче приховати від нього свою присутність вдома. Через кілька хвилин вона повернулася і сказала:
– Вибачте, пане докторе, але пані немає. Пані поїхала до Констанціна[67]. Я ще раз їй скажу, що пан доктор дзвонив.
Кольський поклав слухавку цілком впевнений, що його обдурили. Він добре знав розташування кімнат в особняку Добранецьких та місце телефонного апарата, тож чудово розумів, що служниця не могла не знати, що її пані немає вдома. Вона, мабуть, точно знала, що пані вдома, якщо сказала, що доповість. Мабуть, вона насправді повідомила і почула від Ніни розпорядження щодо цієї ідеї про Констанцін.
Його охопив гнів. Звичайна брехня. З якою метою?.. Мета могла бути лише одна: інший мужчина. Руйнувало цю гіпотезу тільки одне питання: чому тоді вона сама не зателефонувала йому з цим надуманим констанцінським приводом? Таким чином вона б убезпечила себе від викриття. Вона була досить кмітливою, щоб усе влаштувати якнайправдоподібніше.
Відповідь на ці сумніви з’явилась раніш, ніж він очікував. Посланець приніс її у вигляді листа. На аркуші паперу вона написала лише кілька слів:
«Я обов’язково мушу відвідати Стефу в Констанціні. У неї знову напад. Я в розпачі, що сьогодні не побачу тебе. – Н.»
Він стягнув до кишені за чайовими і запитав посланця:
– О котрій вам передали цей лист?
– О п’ятій, прошу пана. Але не я його взяв, тільки мій колега, а як він не міг, то передав мені. А я не думав, що це щось термінове.
Після того як посланець пішов, Кольський ще раз прочитав лист і зневажливо відкинув далеко від себе. Папірець, як бумеранг, затріпотів у повітрі і впав йому під ноги. Він підняв його й розірвав на дрібні шматочки.
– Ось так!.. Так, дорога пані! Ми ще побачимо.
Кольський узяв капелюх і швидко збіг сходами. Поруч не було таксі. Коли він нарешті його знайшов, настільки заспокоївся, що замість того, щоб їхати на Фраскатті, наказав їхати у клініку. Тут його не очікували, а оскільки нікого зі старшого персоналу не було, він спіймав у своєму кабінеті двох медсестер, які попивали каву й заїдали тістечками в компанії якогось незнайомця. Він був такий розгніваний і так бажав помсти, що грубо сказав:
– Яким правом ви сюди зайшли? Хто ви такий? І що це за пиятика в моєму кабінеті?
Засоромлений юнак зірвався на рівні і з жахом дивився на своїх товаришок, ніби чекаючи від них допомоги. Однак ті мовчали, як закляті.
– Хіба паням не відомо, – Кольський майже зійшов на крик, – що це неприпустимо?! Що у клініці подібного я не потерплю?! Це порушення дисципліни, це вам так не минеться! Клініка – не місце для оргій. Це не дешева пивна. Скільки живу, нічого подібного не бачив.
– Ми дуже вибачаємось, пане докторе, – сказала одна з медсестер тремтячим голосом.
– Тут немає місця жодним вибаченням. Будь ласка, залишіть мій кабінет. Негайно.
