– Чом же мені не бути задоволеним?! Не дівчина, а золото, охоча, працьовита, весела, а головне – здорова. Не хирлявих дітей буде народжувати. Тож, щиро кажучи, з цією думкою я її привіз з міста. І навіть спочатку журився, що між нею та Василем не було ніякої прихильності. Коли чоловік і жінка живуть пліч-о-пліч, повинна з’явитися прихильність. І вона з’явилась.
Запала мовчанка. Довкола була тиша, тільки з млина долинав монотонний шум води та тріск сойки, яка сіла на одній з берез, що росли біля гостинця.
– Ну, а як буде з тобою? – обізвався Прокіп.
– Зі мною? – Вільчур прокинувся від задуми.
– Авжеж. Ти не гнівайся на мене, що я тебе про такі речі питаю, але я дивлюсь, дивлюсь, та й дивуюся.
– То з якого боку? Що тебе так дивує?
– А от, під одним дахом ти живеш із цією панною. Кожен бачить, що ви прихильні одне до одного. Якби йшлося про когось іншого, а не про тебе, то люди почали б погано говорити про вас. Так, боронь Боже, ніхто нічого поганого не думає, але вже не раз мене питали: «Коли він з нею ожениться, наш професор?..» То я кажу: «А Бог же його знає». Бо й звідки ж я маю знати? То вони: «Запитайте…» – То я їм: «Самі питайтеся. Чи ж то у вас в губі язика немає?..» Але, мабуть, не мають відваги.
Вільчур опустив голову.
– Сам не знаю… Сам не знаю, що робити.
Справді не знав. Дійсно, тиждень тому він повністю вирішив одружитися з Люцією, але тоді стався один невеликий випадок, який дав йому ґрунт для роздумів і якщо не перекреслив планів про одруження, то у будь-якому разі він їх сильно підірвав.
А було так:
У лікарні тривалий час лікувався десятирічний хлопчик, син гончара з Бервінт. Збираючи яблука, він впав з дерева і зазнав досить серйозних внутрішніх травм. Він був наймолодшим пацієнтом лікарні й улюбленцем усіх. Навіть Омела міг годинами просиджувати біля його ліжка, розповідаючи найдивніші історії. Донка приносила йому різні ласощі, Люція пошила йому гарне вбрання, а Вільчур заглядав до нього значно частіше, ніж вимагала турбота про його здоров’я. Малий Петрусь поступово одужував. Попервах йому дозволили вставати по кілька годин на день, потім він лише спав уночі у ліжку. Ніхто не поспішав відправляти його додому. Але вдома він був потрібний. Молодша сестричка не могла впоратися з великим стадом гусей, і одного разу батько приїхав за Петрусем. З цією сумною новиною Люція прийшла до Вільчура разом з хлопцем, щоб він попрощався з професором.
– Подякуй, Петрусю, панові професору за те, що тебе вилікував. Тим часом я спакую твої пожитки, – сказала вона і вийшла у приймальню.
Хлопчик простягнув руки так, ніби хотів обійняти професора за шию. Вільчур, розчулений, нахилився і підхопив малюка, щоб поцілувати його.
– Але ти важкий, – сказав він, засапавшись, і поставив його на підлогу.
Через деякий час повернулась Люція, а за нею на порозі з’явився батько Петруся. Селянин почав дякувати і вибачатися за неприємності, яких тут, напевно, завдав його син.
– Але ніяких неприємностей, – весело сказала Люція. – Він найслухняніший хлопчик, якого я бачила в житті.
Раптом вона схопила Петруся, обійняла його і закружила з ним по кімнаті.
Люція зовсім не помітила, як це вразило Вільчура. Він прикусив губу і сумно придивлявся до неї, коли вона без жодних зусиль танцювала по кімнаті з хлопчиком на руках, з тим самим хлопчиком, якого він ледве міг підняти. Ніколи раніше випадок так яскраво не підкреслював різницю у їхньому віці й у силі.
Люція не помітила цього і зовсім не здогадувалася, якого болісного удару завдала його надіям. Вона пізніше також не могла пояснити нічим не обґрунтований відхід від неї Вільчура та смуток, який почав мучити його. Даремно шукала вона у своїй пам’яті якесь необачне слово, якийсь вчинок, який би міг образити професора. Вона боялася поставити йому щире запитання, бо знала, що він нічого не відповість, і таким чином невидима тріщина, яка знову почала їх ділити, поглибиться.
Вільчур відчув цю тріщину навіть більше, ніж Люція. Він бачив, як вона бігає сходами, як без чужої допомоги перестеляє ліжка для хворих, піднімаючи і переносячи їх. Він помічав, як після дня важкої праці вона йшла на довгі прогулянки, як, незважаючи на холодну воду в ставках, щодня купалася, плаваючи швидко і справно, що, одним словом, вона була молода, дуже молода, така молода, що він поряд з нею мусив вважатися старцем. Отже, коли його запитав Прокіп Мельник, він відповів:
– Не знаю. Сам не знаю.
Прокіп знизав плечима:
– А що ж тут потрібно знати? Вона хоче за тебе?
Вільчур пробурмотів:
– Хоче, бо ще не розуміє.
– Ну, якщо вона хоче, то женись. Що ж це за порядок такий, щоб мужик без баби був.
– Але ж, Прокопе, візьми до уваги різницю у віці. Вона молода і красива, а я старий дідуган. Попереду у неї майбутнє. Що ж я буду їй зав’язувати життя.
Прокіп роздратувався:
– От мудра ти людина, а мелеш дурниці. Не диво, коли глупак дурниці меле. Але як розумний дурниці меле, то й сміятися хочеться. Який же ти дід? Якщо ти дід, то тоді хто я? Я ж від тебе куди старший. І якщо не дай Бог, Агата помре, так і оженюсь.
