– Не втрачайте надії, – сказав він своїм професійним заспокійливим тоном лікаря. – Подібні діагнози можуть бути помилковими. І все одно такого типу пухлини можна видалити. Я сумніваюся, що в Марієнбаді були досить серйозні фахівці у цій галузі.
Ніна витерла сльози.
– Дай-то Боже… Єжи хоче повернутися до Варшави, але про повернення самому не може бути й мови. Він мусить мати в дорозі відповідний догляд. Чи… не поїхали б ви зі мною?
– Так, звісно, прошу пані.
– Доктор Гартман радить забрати Єжи якнайшвидше. Боже, Боже! Саме цей поспіх найбільше мене лякає.
– Чи маєте при собі лист Гартмана?
Вона заперечливо похитала головою.
– Я б хотів його прочитати.
– Там немає більше ніяких точніших даних. Але я можу його надіслати.
Кольський подумав і сказав:
– Я не бачу причин, щоб відкладати поїздку. Я тільки мушу домовитися з Ранцевичем. Коли ви будете готові?
– У будь-який момент.
Наступного ранку Кольський з Ніною швидким поїздом виїхали до Марієнбада.
Немає прекраснішої пори року, ніж осінь, рання осінь на величезних білоруських просторах. По полях, по стерні й облогах лагідний теплий вітерець розносить срібні нитки бабиного літа. Ліси стоять тихі, заслухані у пурпурову та жовту стиглість листя, у садах яблуні та груші, звільнені від ваги плодів, ледачим рухом гілок потягуються перед зимовим сном. На току горобці влаштовують щебетливі зльоти у золотій соломі. Блідо-блакитне небо чорними лініями перекреслюють журавлині ключі. У стодолах ритмічний танок вибивають ціпи, вилітає налите зерно з колосків, вистояних на сонці, щоб, перевіяне й чисте, злитись сипучим струменем у великий мішок.
Око господаря радіє з достатку. Йому приємно, коли його плечі відчувають важкість зібраного врожаю. Стогнучи більше за звичкою, ніж від зусиль, він складає мішки на воза. Цілу гору. Маленький пузатий коник має достатньо сили, щоб без поспіху, нога за ногою, дотягнути збіжжя до млина. А млин, це ненаситне чудовисько, доброзичливо буркотить і величезними зубами пережовує й пережовує молоде зерно. Широким потоком вода падає на колесо і, пінячись, з шумом витікає низом. Вдень і вночі у відкриту пащу сиплеться жито, день і ніч у білих туманах, що пахнуть хлібом, не пересякає потік борошна.
Голодною буває провесінь на бідних білоруських землях. Тож коли-не-коли, але ранньої осені млин відпочинку не знає. Люди нудьгувалися за хлібом, за чорним запашним хлібом, якого з весни багато-хто не мав у роті.
На добрий початок можна було і в неділю не зупиняти млин. Але старий Прокіп Мельник мав свої принципи і ніколи не відступав від них, хоча знав, що Гаєр у Піддубній та Шимонюк у Раковщині працювали по неділях. Конкуренція конкуренцією, а свято святом.
Тому-то в неділю й замовкали жорна у млині Прокопа Мельника. Сам він у святковій вишневій блузі, підв’язаній товстою шовковою мотузкою, йшов на розмову до Вільчура, з яким сидів на ґанку лікарні. Решта мешканців млина також відпочивали. Зоня та Ольга поїхали до Бервінт чи до містечка, Наталка вислизала тихенько у бік Нескупи, де на неї чекав її шанувальник та ровесник Сашко, Донка та Василь каталися на човні по ставку. Вдома залишилися лише стара Агата та Віталіс, який хропів під тополею. Як завжди, Омела провів день у корчмі в Радолішках. Люція вільний час присвячувала своїм приватним справам. Вона писала листи знайомим, ремонтувала свій гардероб, а також гардероб Вільчура, звичайно, без його відома.
Тим часом на ґанку точилася повільна розмова. Вільчур випитував Прокопа про справи у млині, про ціни на збіжжя, про те, що чувати в околиці. Сам розповів про найцікавіші випадки у лікарні. Вона непогано процвітала. Як завжди, після жнив, люди пригадували про свої недуги та про те, що можна їх позбутися, якщо просто піти до професора. З принесених пожертв можна було забезпечити нагальні потреби лікарні та свої власні без значних заощаджень, але й не бідувати.
Коли вони вже вичерпали ці теми, Прокіп почав детально розповідати про свої плани на майбутнє. Найбільше його цікавила думка переписати млин і землю на Василя.
– Я вже людина не молода, – говорив він, – і хоча, дякувати Богу, здоров’я й сили не бракне, раптова смерть завжди може статися. Чому ж я повинен залишати непорядок після себе? Поки я живий, вони всі мене слухають, але якби я помер, хто знає, чи не було б яких суперечок між Василем, Ольгою та Зонею. Не дай Бог, якби дійшло до тяганини по судах, і так весь доробок мого життя був би змарнований. Тож я подумав так: ще за життя все перепишу на Василя. Він хлопчина чесний, ані сестри, ані братової не скривдить, а таким правом худоба залишиться в одних руках і не змарнується.
– Коли ти думаєш це зробити? – спитав Вільчур.
– А от, думаю, що після Водохреща відбудемо весілля, то поїду в повіт і перепишу. Радиш чи не радиш?
– Ясно, що раджу, – відповів Вільчур. – А скажи-но мені, чи ти задоволений зі своєї майбутньої невістки?
