– Не мав часу. Сміх сказати, але це щира правда. Бо так, пане милий: спершу війна. Тоді людині такі речі не в голові. А потім повертаюся до свого Ковалева, а тут ніби хтось мітлою повимітав. Усе згоріло до фундаменту, та ще й те, що лишилося, селяни розікрали. Як то кажуть, не було до чого рукам зачепитись. Отже, як було женитися? Важко взяти дружину, посадити її, мій дорогий, під грушею і сказати: сідай-но тут, кохана, і чекай, поки я хату тобі збудую і шматок хліба з землі виорю. Коли я вже взявся за відбудову господарства, то від світанку до смеркання чоловік на ногах. Як я вже сяк-так усе влаштував, а тут і криза. Думаю собі: яке лихо? Адже ж люди їсти не перестануть. Земля має своє дати. Але кілька років вона не давала. Сто кілограмів жита чи фунт паклі – одна ціна. Сам, пане, знаєш.
Омела підтакнув.
– Знаю, знаю. Бо я, по правді, жита не сіяв, але мав плантацію паклі.
– Як це? – здивувався пан Юрковський.
– Усе просто. Пакля на голові. Як бачите, пане цинцинате, плантація функціонує не вельми справно. Занадто низький врожай.
– Ха-ха-ха! – зметикував пан Юрковський. – То ви лисієте? Ха-ха-ха! Але комік з вас справжній! Так про що то я говорив? Ага. До женячки не дійшло. Бо й правду вам сказати, тутешня місцевість неврожайна на дівок. А ті, що були, то вже повискакували заміж. Зайдеш до цього сусіда, до іншого – кожен жонатий. У кожного по хаті жінка ходить, діти бігають…
– На камені народжені, – вставив Омела.
– На камені народжені, – повторив пан Юрковський і, зметикувавши, що опинився у невинній витівці товариша, знову вибухнув сміхом. – Але ж ви гострий на язик, варшав’янине. Нехай я вас не знаю, шановний пане!.. А ви ніколи не були одружені?
– Ніколи, – похитав головою Омела.
– І вас ніколи не тягнуло до женячки?
– Та як же? Одного разу у мене тягнули двоє хлопчаків, щоб одружився з їхньою сестрою.
Пан Юрковський значущо підморгнув лівим оком.
– Тож ви далеко зайшли?
– Якщо це можна вважати далеко,
Вони так собі балакали аж до смерку, коли гість нарешті почав збиратися їхати. Оскільки він нерішуче вагався і озирався, Омела підказав:
– А може б, ви хотіли попрощатися з панною Люцією?
– О, саме так, саме так. Якщо вона почувається досить добре і ще не спить.
Люція не спала, але попрощалася з паном Юрковським лише через двері і після його від’їзду сказала Омелі:
– Який це приємний чоловік. Він настільки безпосередній і захоплююче простий, що дається щирим і добрим серцем.
– То є правда, – підступно зізнався Омела. – А при цьому врода. Плечі Геркулеса, біцепси Титана, шия зубра, фантазія Кміціца[78]! Гай, гай! Бідний мій друже, бідний мій друже!
Люція здивувалася.
– Про кого ви говорите?
– Про мого друга. Про Вільчура. Нещасний лікується там, у місті, й не здогадується, що Пенелопа тут забула про те, щоб пороти свою тканину вночі, навпаки, вночі вона мріє, але не про нього, нещасного Одіссея!..
Люція легенько зашарілась і засміялася.
– Що це ви за дурниці оповідаєте?
– Горе тобі, о горе, Одіссею, – стогнучи виводив Омела. – Правду кажу я тобі, ти був більш безпечний, коли ціла купа залицяльників чигала на серце твоєї Пенелопи, ніж зараз, коли є лише один! Один, але який! Постава Завіші Чорного[79], вусики, чорт забирай, Лешка Білого[80], так й взагалі. Зараз їде собі до свого Ковалева, коней батогом поганяє, задоволено посвистуючи, а вслід за ним біжать думки та зітхання про чарівну Дульсінею Тобоську. Лети, лицарю, з вітрами змагатися! Це змагання, в яких розчарування тебе не спіткає.
Звеселіла Люція сміялася із задоволенням.
– Поганий з вас пророк.
– Поганий?.. Ви хочете сказати, що
– Я запевняю вас, що вони не можуть підтвердитись, – сказала вона з притиском.
– А мені здалося, що цей
– Він справді підкорив моє серце, але не в тому сенсі, як ви думаєте.
– А ви знаєте, що він, схоже, відверто суне до вас із залицяннями? Ці залицяння за всіма правилами сільських традицій.
Люція махнула рукою.
– Я твердо переконана, що ви й тут помиляєтесь.
– Ручаюся за це усім своїм майном, – наполягав Омела. – І хто знає, чи не доб’ється він свого? Хто знає? Терпінням і працею… Побачите, що він дедалі частіше відвідуватиме нас!
Омела не помилявся. Дійсно, майже не було дня без візиту пана Юрковського. Він приїжджав під різними приводами: чи тому, що йому було по дорозі до одного зі знайомих, чи через те, що мав справи в містечку, чи щоб доставити до лікарні деякий провіант, пожертвуваний його матір’ю. Ці приводи не були ані особливо хитрими, ані витонченими. Але вони не дозволяли Люції розпочати з ним відверту розмову. Навіть коли панові Юрковському бракувало штучних приводів, він говорив відкрито:
