Бричка мусила ще зупинитися перед млином, бо вся родина Прокопа Мельника з ним самим на чолі вийшли попрощатися з професором.
– З Богом і, будь ласка, повертайтеся здоровим.
Дійсно, Вільчур хотів заїхати до Павліцького, насамперед щоб подякувати йому за вчорашню люб’язність і зробити взаємний візит, а по-друге, попросити його дотримати обіцянки і зазирнути до Люції, яка працюватиме без сторонньої допомоги.
Павліцького з дружиною він застав за сніданком. Тут тільки під час розмови він дізнався про шлях через болота, який Люція мусила пройти до Ковалева.
– Я знаю від місцевих жителів, що перейти ці торфовища майже неможливо, – сказав Павліцький. – І сьогодні я маю доказ цього. Дуже сумний доказ.
Він зробив паузу і додав:
– Панну Канську проводив хлопчина з Мухувки, такий собі Сушкевич, який вважався найкращим знавцем цих місць. Він щасливо провів її. Потім він сам вирушив додому тим же шляхом. Повертався, але досі ще не повернувся. Та й вже ніколи не повернеться.
Люція не дізналася про смерть Антонія Сушкевича ні того, ні наступного дня. Під час перев’язки в амбулаторії їй знову запаморочилася голова, але набагато сильніше. Вона ледве встигла прикрити рану пацієнта марлею і доручила Донці перев’язати. Напівсвідома, тримаючись за стіни, дійшла до своєї кімнати. Перелякана Донка побігла за Омелою, який, змірявши непритомній температуру, сам перелякався. Ртуть у градуснику піднялася вище сорока. Він кинувся рятувати Люцію, як умів.
Перш за все дав Люції відвар з цих трав, який професор давав хворим для зниження температури, потім наказав Донці роздягнути Люцію і покласти її в ліжко. Далі його медичні знання не сягали, тож він сів біля ліжка і заходився відганяти мух.
На щастя, доктор Павліцький прибув одразу після обіду. Омела вийшов йому назустріч:
– Впало на нас, вельмишановний ескулапе, сім кар єгипетських. Мого старого друга вкусив собака, в аптечці закінчився спирт, а панна Люція лежить непритомна в гарячці. Я призначив їй відвар з якихось трав для зниження температури, але й далі тримається сорок. Подивіться, що з нею. Я сподіваюся, що, незважаючи на високу температуру, нічого серйозного.
Доктор Павліцький оглянув хвору і дійшов висновку, що лихоманку викликали холод і нервове виснаження.
– У панни Канської здорове серце, – пояснив він Омелі, – тому я не передбачаю ніяких серйозних ускладнень. Через кілька днів здоров’я відновиться. У всякому разі я сюди заглядатиму щодня.
І він справді дотримав обіцянки. Щодня після своїх звичайних прийомів у Радолішках приходив до лікарні, де його цікавило не тільки здоров’я Люції, але й тутешні пацієнти.
Через п’ять днів Люція нарешті опритомніла. Вона хотіла встати, але була така слабка, що навіть не могла вдягнутися. Вона зробила це наступного дня. Була неділя, і пан Юрковський приїхав відвідати її.
Він знав від Павліцького про хворобу Люції і приїхав з величезним букетом квітів.
– О, напевно ви мали багато клопоту з цими квітами, – подякувала Люція. – Це дуже мило з вашого боку.
– Та де там мило! Але ж, чорт забирай, ваша хвороба – це частково й моя вина. А якщо не моя, то моїх дідів і прадідів, які оселилися в Ковалеві. Бо ви напевне точно не знаєте, що це паскудне болотисько належить до Ковалева. Я вже не раз думав над тим, як осушити ці болота. Я навіть приводив двох інженерів. Вони ходили, хитали головами, міряли, а з того вийшла дуля з маком.
Він голосно засміявся, з розмаху ляснув себе по колінах і додав:
– По п’ятсот злотих взяли і поїхали під три чорти. А болото як було, так і лишилось.
Він говорив дуже голосно і розкотисто сміявся. Весь будинок наповнився його баритоном. Коли він пересувався кімнатою, здавалося, що все поперекидує. У лікарні від нього стало тісно й шумно.
Оскільки він прибув прямо з недільної служби Божої в Радолішках, а це була обідня пора, Омела зайнявся тим, щоб на обідньому столі не забракло горілки під час їжі. І справді її не забракло. Пан Юрковський виявився добрим компаньйоном. Обід уже давно з’їли, а вони обоє продовжували пити. Люція, відчуваючи втому, попрощалася з ними, щоб лягти. Коли вона пішла, пан Юрковський нахилився до Омели і пошепки сказав, що чудово було чути в радіусі двадцяти метрів навколо будинку:
– Але ж, пане! Яка надзвичайна жінка! Така повинна народитися на камені[77].
Омела серйозно кивнув.
– Я нічого не маю проти такого роду народжень, шляхетний аграрію. Хоча я думаю, що вони воліли б за краще народжуватися на чомусь більш пухкому.
Пан Юрковський нахмурився із зацікавленням:
– На більш пухкому?
–
Вони випили, і пан Юрковський запитав по-діловому:
– Ви холостяк?
– Так. Але не мальтійський.
– І ви знаєте, що мені вже набридло холостякувати. Людині, яка досягає сороківки, вже час. Самий час.
– А чому ви ще не оженились?
