І справді, майже щодня він почав приходити в клініку і під керівництвом Вільчура або за його участю проводив операції. А оскільки він в околиці не мав великої практики, то міг собі дозволити працювати тут безплатно. Тим більше що завдяки одруженню був матеріально забезпечений і йому не треба було бігати за заробітком.
Крім нього, частим гостем лікарні, як і раніше, був пан Юрковський. Вільчур не міг не помітити, хто є головною метою його візитів. І хоча він також бачив, що Люція ставиться до молодого поміщика лише зі звичайною прихильністю, одного разу все ж запитав її:
– Вам подобається пан Юрковський?
Вона здивовано глянула на нього:
– Чи це питання має якесь значення?
Вільчур трохи змішався:
– Ні, прошу пані. Мені здалося, що він приїжджає сюди головним чином задля вас.
Люція знизала плечима:
– Можливо. Якщо ви цим незадоволені, немає нічого легшого, ніж дати йому зрозуміти, що він занадто часто буває тут.
– Але ж ви знову! – обурився професор. – Це дуже приємна людина. А крім того, навіщо вам нудьгувати? У вашому віці – це велика жертва бути в цій глушині подалі від усіляких розваг. Ви ж мусите мати якесь товариство.
Люція глянула на нього зі щирою посмішкою.
– Ви ж чудово знаєте, що я не сумую за розвагами і ваше товариство мене влаштовує якнайбільше.
Вона не була до кінця щира щодо цього, хоча, можливо, сама про це не знала. Насправді були випадки, коли їй було трохи нудно. Якщо пан Павліцький чи Юрковський тоді не приїжджав, вона бралася писати листи, ті листи були довші, ніж зазвичай. Крім того, у неї були причини для більш широкого листування. Кольський писав майже щодня, і тон його листів ставав дедалі сумнішим. Не важко було здогадатися, що він впав у якусь меланхолію, і Люція вважала своїм обов’язком втішати та заохочувати його до життя.
Незважаючи на симпатію до пана Юрковського, в результаті розмови з Вільчуром вона вирішила поговорити з молодим поміщиком і чітко дати зрозуміти, що його відвідини лікарні не можуть мати тих наслідків, на які він очікує. Випадок, однак, розпорядився інакше. Одного разу після полудня Юрковський приїхав зі своєю сестрою. Це була вже не молода панна приємної та хворобливої зовнішності. Вона приїхала із запрошенням. З приводу її іменин у Ковалеві мав відбутися бал і стара пані Юрковська якнайщиріше запросила Вільчуру та Люцію. Професор, коли почув це, від душі розсміявся.
– Але ж, дороге панство! Бал і я! Я з непам’ятних часів не був на балу. А не танцював іще зі студентських часів. Для чого я вам буду корисний?!
– Не відмовляйте нам у цьому, – обізвалася панна Юрковська. – На балу буде багато людей старшого віку і тих, хто не танцює. А матуся так сильно просила… Вона так хоче познайомитись з паном професором. Вона так багато чула про вас. І від мого брата, і від людей.
– Я й фрака навіть не маю, – захищався Вільчур.
Однак виявилося, що це не обов’язково, бо в околиці рідко хто використовував такий парадний стрій на сусідських забавах.
Вільчур глянув на Люцію, ніби очікуючи на її допомогу в обороні. Несподівано для нього Люція приєдналася до нападників:
– Якщо бальні костюми не обов’язкові, ми могли б скористатися запрошенням.
Вона посміхнулася до панни Юрковської і додала:
– Я також страшенно давно не танцювала, а так люблю танцювати.
– Тоді нічого й казати! – з розмахом пан Юрковський поплескав по колінах. – Тобто в суботу о шостій посилаю коней до шановного панства і справу вирішено.
Вільчур більше не заперечував, справді, він не мав права відмовляти Люції у задоволенні танцювати, а він же знав, що вона без нього не піде. Наступного дня він з’ясував, що це було для неї не будь-якою приємністю, заскочивши її, коли вона порола якусь сукню. Виявилося, що за допомогою Донки Люція взялася перешити своє варшавське офіційне плаття у таке, яке могло б нагадувати бальний туалет. Вона так була зайнята, що ледь зауважила, коли зайшов Вільчур.
– Я думаю: якщо тут вирізати зо три сантиметри, – схвильовано говорила вона Донці, – а тут зморщити, то складки добре вкладатимуться…
Люція на собі драпірувала плаття, прикладаючи до стегна і до плеча.
– Вони ідеально вкладаються, – з поблажливою посмішкою сказав Вільчур.
– Справді так добре? – серйозно запитала вона.
– Моя дорога пані, якби ж то я хоч трошки знався на цьому.
Донка вклякла перед Люцією і, обтягуючи поділ сукні, сказала:
– Якщо тут випустити на два сантиметри, то довжина буде саме раз.
Вільчур кашлянув:
– Гм. Коли пані закінчать це, то прошу дати мені знати.
– Добре, добре, – розгублено сказала Люція. – Ми зараз закінчимо.
Вільчур вийшов і сів на ґанку поруч з Омелою, який був зайнятий скручуванням цигарок. Раніше цього він ніколи не робив. Вільчур був призвичаєний сам робити собі цигарки, а Омела брав з його коробки стільки, скільки потрібно. Однак з моменту повернення професора виявилося, що посмикування руки заважає йому виконувати таке просте завдання. Якогось дня Омела помітив це і відтоді, не сказавши ні слова, сам перейняв цю функцію.
Давніше, коли бачив професора, який скручував цигарки, він говорив:
