Професор Вільчур полностью

– Ось маленька деталь, яка характеризує людину: думка про майбутнє. Про найближче, але майбутнє.

– Бачиш у цьому щось погане? – спитав Вільчур.

– Naturellement, sire[82]. Чи можна мати голову, яка завжди зайнята майбутнім? Невже ти не бачиш катастрофічних наслідків такого Standpunktu[83]?

– Признаюсь тобі, що не бачу, друже.

– Бо ти не можеш поглянути на речі по-філософськи, darling. Поміркуй: люди постійно думають про завтрашній день. Щодня про завтра. І лише про завтра. Завдяки цьому вони не бачать такої дрібниці, як день сьогоднішній. Вони не бачать сьогодення. Вони постійно живуть завтрашнім днем, і коли це завтра нарешті стане реальністю, коли годинник відміряє потрібну кількість годин і перенесе їх у те завтра, вони вже не звертають на це найменшої уваги. Бо вони, як божевільні, задивлені в наступне завтра. Події течуть навколо них, справи крутяться, щось відбувається. Вони цього не помічають, не бачать, не можуть зосередити увагу на цьому, оскільки вся їхня увага зосереджена на майбутньому. Якби я писав монографію про наш час, я би дав їй назву: «Люди без сьогодення». За цих умов людина лише на смертному одрі, коли чує з вуст лікаря, що перед нею вже немає ніякого завтра, помічає своє сьогодні. На жаль, сьогодні це не дуже привабливо. І ось такий happy end завершує довгий фільм про життя двоногої істоти без оперення, обтяженої безумством у пошуках завтрашнього дня. Чи вважаєш, маестро, що це парадоксальне марнотратство?.. На твою думку, ця система існування спирається на непорушну основу кретинізму? Якщо ти скажеш мені, що система є чудовим наркотиком проти усвідомлення просмердлої нудьги дня сьогоднішнього, скажу тобі, що бачу в цьому глибоку мораль. Недаремно лікарі вже давно вороже ставляться до застосування наркотиків при пологах. У цьому має бути якась рація. Чому тоді людина, народжуючи своє сьогодні, має перебувати під наркотизованою гарячковою думкою про майбутнє? Не можна бути мудрецем, не знаючи сьогодення, не бачачи його ані себе у ньому. Тепер ти вже знаєш, чому я мудрець.

Заставши Омелу за скручуванням цигарок, Вільчур з усмішкою зауважив:

– Хо, хо, друже. Куди поділась твоя мудрість, твоя відраза до «системи завтра»?

Не припиняючи свого заняття, Омела відповів:

– Ти знайдеш мою мудрість у чіткому погляді моїх прекрасних очей, а огиду – у викривленні моїх золотоустих вуст. І якщо ти думаєш, що я змінив свою думку, грубо помиляєшся. Просто я помітив, що останнім часом ти недбало робиш цигарки, а оскільки я люблю палити добре напхані, я пішов на маленький компроміс з перешкодами життя і дав їм невелику поступку.

Вільчур подивився на свою руку, яка смикалась.

– Так… Недбало… Маєш рацію, мій друже. Я поступово стаю цілковитим нездарою.

Омела трохи знизав плечима.

– А які ж звідси висновки?

– Сумно.

– Я не поділяю такої думки, і впевнено можу сказати, що я цілком заперечую її і з найглибшим переконанням.

– Яким тепер софізмом мене почастуєш? – Вільчур ледь посміхнувся. – Не переконаєш же мене у тому, що втрата руки чи ноги, слуху чи зору – це річ радісна.

Омела акуратно складав готові цигарки в коробку.

– Радісна – це погане слово. Точніше буде сказати: корисна.

– У чому ж його користь?

– У поступовості. Мудра природа придумала не найгірше правило відлучення живих істот від життя. Як можна було зробити це простіше, ніж поступово закриваючи контакти людини з навколишнім світом? Найчастіше смерть настає тоді, коли життя мало вартує. Ревматизм зробив руки незграбними, подагра вилучила ноги, так би мовити, з обігу, шлунок не приймає жодної смачної їжі й нічого не перетравлює, окрім огидної кашки, нирки не хочуть пропускати навіть найменшу чарку горілки, серце не дозволяє бігати, вуха не почують солов’їного співу та журчання струмків, ніс не відрізняє запах старої люльки від запаху конвалії, очі не добачають принад найкрасивішої жінки, а якби й побачили, то організмові з цього й так би нічого не дісталось, бо решта давно вже на пенсії… Усе це прекрасно й логічно складено. Людина поступово стає ізольованою від справ світу цього. У ній ефективно працює лише мозок, який, природно, мусить себе чимось втішити. Зазвичай втішається тим, що існує інший світ, де можна ідеально існувати без використання таких інструментів, як кінцівки, шлунок, орган запаху і тому подібні інструменти, які легко замінити. Я б навіть сказав, що це дуже мило з боку природи створити такий плавний перехід між життям і смертю. Старість з усіма її недоліками – людське благо.

Вільчур звів брови:

– З певної точки зору ти маєш рацію. Але всі каліцтва та недоліки, про які ти говорив, – це не завжди доля старих людей. Часто вони трапляються з тими, хто перебуває у віці, загально званому, як молодість чи зрілість.

Омела запалив цигарку і, смакуючи запах диму, заперечливо похитав головою.

– Я не беру до уваги питання віку. Для мене таке питання не існує.

Вільчур розсміявся.