– Мені не залишається нічого іншого, як визнати твою оригінальність у цьому відношенні, друже. Бо ти, мабуть, єдиний виняток у світі, який не враховує вік.
– Я можу бути єдиним. Чи це якимось чином підриває правдивість моїх тверджень та логіку міркувань? Вік – це питання часу. І тільки часу.
– Ти докорінно помиляєшся. Це не лише питання часу, але й розвиток особистості в цей період. Питання внутрішніх і зовнішніх досягнень. Справа духовної та розумової зрілості. Питання становища в суспільстві. Переходячи від абстракції до реальності, візьмемо близький і очевидний приклад – мене. Щонайменше я не відчуваю себе спорохнілим і думаю, що міг би бути набагато кориснішим, якби не пошкодження руки, якби не інвалідність. А по-друге, ти помиляєшся, думаючи, що людину потрібно відлучити від життя, поступово перериваючи свої контакти з нею. Тут психічний стан вирішує більше й сильніше, ніж фізичні недоліки. Деякі відносно незначні невдачі, іноді викликають повну зневіру в житті та байдужість до смерті. Насправді три дні сильного болю в животі у молодої й цілком здорової людини можуть так спротивити життя, що вона буде близька до самогубства. А в мене були й такі пацієнти, які після ампутації обох рук і ніг не переставали цікавитись усім, що їх оточує.
Омела підвівся.
– Пробач, цісарю. Я залишаю за собою право продовжити цей диспут, але зроблю це іншим разом. На жаль, зараз не можу тобі служити, бо наближається час мого щоденного походу до Радолішок. Тим часом застрахуй свої аргументи в якійсь страховій компанії. Заробиш на цьому, бо вони виплатять велику компенсацію. Я розіб’ю їх так, що каменя на камені не залишиться.
Він підніс капелюха над головою і заспівав досить хрипким голосом:
– Камінь на камені, камінь на камені, а на тому камені ще один камінь.
І пішов геть, наспівуючи, а Вільчур з усмішкою спостерігав за ним: він прекрасно знав, що Омела пришвидшив свій похід до корчми лише тому, що просто не міг знайти контраргументи, а в принципі не любив, щоб будь-кому в дискусії визнати рацію.
Коли Вільчур зазирнув до Люції, то застав її за шиттям. Узагалі, ступінь її зацікавленості в очікуваній забаві був для Вільчура несподіванкою. Як він собі пригадував, у Варшаві Люція рідко бувала на балах чи танцях, вона також не пропадала за такими розвагами, як театр чи кіно. Вільчурові це здавалося цілком природним, бо відповідало його власним інтересам. Він вважав її дівчиною серйозною, яка недаремно присвятила себе такій відповідальній і цінній праці, як праця лікаря.
Тепер він був здивований її переміною, бо за переміну він сприйняв раптовий потяг до танців. Ще кілька днів тому він би сміявся, якби йому сказали, що Люція може присвятити свою увагу таким смішним речам, як перешивання сукні.
Однак на нього чекала ще більша несподіванка. Саме в суботу, незважаючи на те, що в амбулаторії іще шестеро людей чекало на перев’язку, Люція, залишивши вказівки для Донки, вирушила в Радолішки. Коли через дві години вона повернулася, Вільчур запитав, що сталося, Люція відповіла так, ніби йшлося про цілком звичайну річ:
– Зрештою, сьогодні цей бал у Ковалеві, і я мусила піти до перукаря, щоб зробити зачіску.
Лише тепер він помітив на її голові якісь дивні кучері й локони. Навіть їй із цим було красивіше. Однак він не міг видобути із себе нічого іншого і сказав:
– Ну, звісно, звісно.
В душі ж Вільчур так зовсім не думав, щоб це було чимось звичайним. За обідом помітив, що її нігті теж полаковані в рожевий колір.
«Я не повинен дивуватися всьому цьому, – стверджував він. – Вона молода, а ми ведемо тут такий сірий і безбарвний спосіб життя. Цей бал для неї – подія».
Люція, натомість, думала не лише про себе і про свою зовнішність. Він переконався у цьому, коли, шукаючи в шафі чорний одяг, не знайшов його і, лише оглянувши кімнату, побачив, що той висить на стільці. Одяг був свіжо почищений та випрасуваний.
О шостій годині за ним приїхали.
Сідаючи біля Люції у бричку, Вільчур відчув запах парфуму. Це зовсім засмутило його, і щоб приховати розгубленість, він почав детально розповідати Люції про якусь ускладнену операцію на дванадцятипалій кишці, про яку він читав у щойно отриманому щомісячному журналі. Ця тема зайняла їм усю дорогу.
Бали в Ковалеві та у всіх інших дворах у цих краях значною мірою відрізняються від подібних забав у столиці. Відрізняються насамперед тим, що запрошені гості не вважали за найвищу честь приїхати якомога пізніше, а власне у призначений час, а іноді й на кілька годин раніше. Тому коли Люція з Вільчуром зупинились перед ґанком двору в Ковалеві, там уже було людно й шумно. Привітати гостей біля брички вибіг молодий господар, за ним дріботіла його мати. Ще кілька людей вийшли на ґанок, щоб побачити, хто приїхав.
