– А хто вам сказав, що я вимагатиму від вас будь-яких жертв? А хто вам сказав, що я б наважився нав’язати вам господарювання у Ковалеві?.. Я більше нічого не хочу, тільки те, щоб ви стали моєю дружиною, і я не збираюся ні в чому вас обмежувати. Ви зможете робити те, що вам подобається. Якщо ви захочете, то тут, у Ковалеві, вибудую для вас лікарню, навіть більшу, ніж тамта. Ви кажете, що ми не призначені одне для одного. І це неправда. Бо після того як я познайомився з вами, бачу, що жодна інша не була призначена для мене, тільки ви. Звичайно, можливо, я не вартую такої жінки, як ви. Я розумію це. Але зате я знаю, що можу бути добрим чоловіком, що ви не розчаруєтесь в мені. Бо як кажу, що кохаю вас, то у цьому немає ані краплини обману. Я не поспішав зізнатися, бо хотів, щоб ви могли мене пізнати і виробити свою думку. Що ж до господарства, то поки, слава Богу, жива мати і вона піклується ним. Сестра точно вже не вийде заміж, бо не має бажання цього робити. Одним словом, про господарство немає чого хвилюватися. Отже, панно Люціє, запитую вас, де тут абсурд? Де тут недоречність? Не бійтеся, я не молокосос, і перш ніж звернутися із цим до вас, я все продумав і врахував.
Люція заперечно похитала головою.
– Не все. Мені дуже прикро, що мушу вам це сказати. Ви зовсім не взяли до уваги мої почуття і мої наміри. Я не згодна з тим, що ви говорили про себе. Я не вірю, що могла б бути для вас гарною дружиною. Це одне. А по-друге, я не могла б нею стати і через те, що я невільна. Що у мене є якісь зобов’язання…
– Ви не можете їх позбутися?
– Я не хочу позбавлятися цих зобов’язань.
Юрковський опустив голову.
– Це означає, що ви когось кохаєте.
– Так, – коротко відповіла вона.
Він мовчав добру хвилину, а потім сказав, намагаючись посміхнутися:
– А це справді я вирвався, як Пилип з конопель!.. Але хто ж то міг знати?.. Як я міг навіть припустити… Я не чув, щоб хтось із наших місцин добився вашої руки, а Варшави ви б не покидали, якби там… Сильно перепрошую. Я б ніколи не наважився нав’язуватися… якби не переконання, що ви вільна. Дуже сильно прошу вибачення.
На обличчі Юрковського була щира стурбованість і смуток. Після тривалої мовчанки він раптом подивився на неї з недовірою.
– Прошу пані… – почав він. – А може, таким способом ви хочете підсолодити мені гірку пілюлю? Мені було б украй прикро, якби за мою щирість і за мої почуття ви заплатили таким вивертом. Однак я справді не помітив, щоб тут хтось за вас боровся. А в нашій місцевості нічого довго не можна втримати у таємниці. Скажіть мені чесно і просто: ти мені не подобаєшся, чекатиму на кращого.
Люція заперечно похитала головою.
– Ваші припущення необґрунтовані. Я сказала вам правду. Я справді кохаю іншого і стану його дружиною.
Він знову замовк і став перед нею, спершись на стіл, втупивши очі в підлогу.
– Чи… чи можете назвати його ім’я?
– Не думаю, що це потрібно, – холодно відповіла Люція.
– Ну, якщо це таємниця… – з іронією зауважив він.
– Ніякої таємниці. Я не зацікавлена розголошувати цього, бо це моя приватна справа.
– Ви вважаєте мене пліткарем? Мені цікаво знати для себе і лише для себе.
– Гаразд. Я можу вам сказати. Я говорила про професора Вільчура.
Він широко розплющив очі.
– Як це?..
Люція підвелася.
– Ще хвильку, – зупинив він її. – Ви хочете сказати, що кохаєте професора і станете його дружиною?
– Так, прошу пана. І будь ласка, давайте на цьому закінчимо розмову.
Коли вони поверталися до вітальні, саме запрошували до столу. У їдальні та сусідній кімнаті було шумно. Вечеря, як було заведено у цих краях, була надзвичайно багата. Господар, який сидів поруч з Люцією, майже нічого не їв, але багато пив і був похмурий, марно намагаючись вдавати задоволеного. Це привертало загальну увагу, бо особливо жінки з цікавістю поглядали на нього і переводили погляд на Люцію, здогадуючись, що між ними виникло якесь непорозуміння. Люція, рятуючи ситуацію, намагалася бути життєрадісною та жвавою, розмовляючи зі своїм другим сусідом.
Після вечері вона знову запитала Вільчура, чи не краще було б їхати додому. Тепер вона справді дуже хотіла цього, але Вільчур, спостерігаючи її готовність до самопожертви, дуже категорично відмовився.
– Я зустрів тут двох дуже цікавих чоловіків, і нам приємно спілкуватися, – запевнив він. – Завтра неділя, ми можемо собі дозволити ще кілька годин розваг.
Оркестр знову заграв, і Люція знову танцювала майже без відпочинку. Вільчур, у пошуках цих двох цікавих чоловіків, зазирнув у їдальню, де прислуга була зайнята прибиранням зі столу. В кінці одного з них сидів самотній пан Юрковський і пив горілку. Вільчурові видалось, що він його не впізнав, бо зміряв його поглядом, сповненим ненависті. Він, мабуть, був уже дуже п’яний, бо завжди ставився до Вільчура вкрай доброзичливо.
Незабаром після цього вони знову зустрілися в малій вітальні. Оскільки у вітальні відомий поціновувач мазурки пан Скірвойн демонстрував свій незрівнянний танець, тут було порожньо.
– А, пан професор. Як добре, що я бачу пана професора, – обізвався Юрковський. – Я хотів вам розповісти одну смішну історію.
