— Саме для цього й існує наука, книги! — випалив спересердя кадія, який з досвіду знав, наскільки шкідливі й небезпечні для суспільства й окремих громадян можуть бути люди, що через власну обмеженість необмежено вірять у свій розум і проникливість, у точність кожного свого судження й висновку.
— Ет, значить, не потрібні йому ті книги! Джем-султан! Претендент! Боротьба за престол! Слово вилетіло, а коли воно вилетить, то вже не зупиняється, а летить далі, по дорозі змінюючись і наростаючи. Не я був причиною цих чуток, а він; хай він і відповідає за них.
— Але ж часто на людину наговорять такого, чого й близько не було! — знову намагається кадія захистити парубка.
— Якщо його оббрехали або очорнили, хай сам і миється, та й доведе свою правоту. Я книжок не читаю і за інших думати не збираюся. Хай кожен думає за себе. Чому я маю за нього постраждати? У моєму вілаєті кожен має думати що робить і говорить. Я знаю тільки одне: порядок і закон.
Кадія підвів голову й глянув на нього гостро і з осудом.
— Я думаю, всі ми тут це захищаємо!
Але цей розпалений чоловік не дав себе ані вмовити, ані зупинити.
— Так, порядок і закон. А чия голова стирчатиме понад цим, зрубаю її, присягаюся службою султану, навіть якщо це буде голова мого єдиного сина. Я тут навіть задирки на нігті не терплю, тож і підозрілу вченість цього молодого ефенді теж не буду.
— Але ж це все можна було тут з’ясувати й вирішити.
— Ні, ефенді. Указ є указ, а указ вимагає діяти так, а не сяк. Про султанів і султанські справи він говорив — хай на султановому порозі й відповідає. Ось йому Стамбул, і тепер хай там пояснює все, що прочитав та написав і що про це людям розповідав. Хай вони ламають над цим голову. Якщо він не винен, йому нíчого боятися.
І на цьому все. Старий кадія дивився на валію. Безвусий, дрібний і згорблений чоловік, хирлявий і немічний, навіть буханець хліба не подужає з’їсти, а скільки зла заподіяти може. Завжди підозріливий і невдоволений, з двох можливостей завжди схильний до тої гіршої, а коли ось так, як зараз, чогось налякається, то робиться страшним. І кадії стало зрозуміло, що більше немає сенсу говорити з валією, який все одно вчинить так, як задумав; краще шукати інші шляхи допомогти юнакові.
І Чаміла відправили в Царгород під надійним, хоч і непомітним супроводом. (Це була єдина поступка, на яку погодився валія для кадії). А з ним і його книжки та рукописи, все опечатано. Щойно про це дізнавшись, кадія й інші приятелі вислали за ним свою людину, щоб у Царгороді пояснила всю справу й допомогла безневинному парубкові. Коли та людина прибула в Царгород, Чаміла вже віддали Латифу-ефенді, аби до слідства тримав його в ув’язненні.
Так виглядала історія Чаміла-ефенді, як її Хаїм міг знати й бачити, переказана тут коротко, без Хаїмових повторів, відступів і численних «Е? А!».
Караджоз завжди гидував політичними в’язнями. Волів тягатися з сотнею дрібних і крупних кримінальників, ніж мати діло з одним політичним порушником. Він наїжачувався вже від самої згадки про них. Терпів їх біля себе як «пересильних», бо так мало бути, але ніколи не хотів ними займатися; обходив їх десятою дорогою, як зачумлених, і намагався всього, що було «політичним» чи під таким іменем потрапляло до нього, позбутися якнайшвидше. А з цим в’язнем, якого привезли із Смирни, все чудно: походить зі знатної турецької сім’ї, і скрині з книжками й рукописами привезли за ним, і не знати достеменно, божевільний він чи розумний. (А божевільні і все, що з ними пов’язано, наганяли на Караджоза забобонний страх і мимовільну огиду). Але не прийняти його він не міг. Так Чаміл потрапив в одну із загальних камер, де, як ми побачили, знайшов собі місце на перші два дні.
Уже наступного дня чоловік, висланий кадією зі Смирни, добився у вищої влади, щоб Чаміла відокремили й надали йому в Дворі окрему кімнату з пристойним утриманням, поки його не допитають і не з’ясують, у чому полягає суть справи. Так і зробили.
У наступні дні фра Петар обхóдив просторе подвір’я повільним кроком, ніби чогось шукав чи на когось очікував, і пильно окидав оком вікна й балкони навколишніх будівель. Час від часу до нього підходив Хаїм. Він уже покинув своє місце біля фра Петара і двох торговців й вибрав собі інше, ще відлюдніше. Причиною назвав протяг. Але вже через два-три дні довірливо зізнався фра Петару, що підозрює тих двох торговців як шпигунів. Фра Петар розсміявся й відкинув це припущення. При цьому він пильніше придивився до миршавого Хаїмового обличчя і вперше помітив на ньому дивакуватий і дивно зосереджений вираз, який можна побачити на лицях людей, що всередині себе провадять запеклу боротьбу зі своїми хибними думками й вигаданими страхами.
Через два дні Хаїм знову нахилив голову й, торкаючись своїм довгим, гоструватим носом до вуха фра Петара, шепотів про якогось іншого шпигуна й радив берегтися.
— Облиш це, Хаїме, й нікому такого не говори.
— Ви ж знаєте, що я це тільки вам кажу.