Істота складалася з іржавого дроту, викривленого дерева і розірваного ланцюга; зламаних кісток, зубів пили і магії. Вона вискочила на мене з темного, як ніч кутка. Це був конструкт, голем поставлений сторожити шлях і знищити всіх, хто з‘явиться з дальнього кінця тунелю і не виконає певну дію. Я кинувся вниз по сходах, перемкнувся на магічний зір, намагаючись знайти нитку, що під'єднувала конструкт до головних оберегів Телемарха.
Коли він пролетів над тим місцем, де щойно був я, його хвіст, ржавий ланцюг з ланками товщиною в мій великий палець, надірвав мені вухо. Було боляче, але не так боляче, як коли моя потилиця зустрілася з підніжжям сходів. Приголомшений, з тимчасово затуманеним поглядом і втраченим магічним зором, я поповз назад, певний, що за мить на мене налетить конструкт.
Нічого не трапилося.
Зір прояснився, і я побачив його темну тушу, нерухому на верху сходів.
-- Видно, ти прив‘язаний до цієї кімнати, -- сказав я йому, знов викликаючи свій магічний зір. Він не відповів, я й не очікував. Конструктів, настільки складних, щоб вони говорили, не виготовляли з часів Катаклізму. Факт, що Телемарху взагалі вдалося створити конструкт, свідчив про його вміння і могутність.
Тепер я бачив нитку, брудна жовта стрічка тягнулася від істоти вниз в тунель, і я був певен, аж до самої Цитаделі. Нитка була дуже тоненька, її було неможливо побачити, якщо ти не знав, що вона там. Це означало, що конструкт призначався для вбивства магів. Або просто, що в Телемарха була параноя. Або він був одержимим умільцем. Що ж, мені доведеться жити з цією таємницею.
Хай там що, я не збирався повертатися в Цитадель, щоб перевірити чи центр переплетіння, який я перевів на свій бік, контролював цю істоту. Я взяв нитку в руки і ударом волі й сили, перерізав її.
Конструкт на якийсь час немов сказився, почав агресивно метатися по кімнаті. Я міг почекати поки він сам заспокоїться, незабаром чари Телемарха розсіються і конструкт розпадеться на компоненти. Але він страшно шумів, а до того ж в майбутньому міг стати мені в пригоді. Тому, так швидко, як тільки міг, я створив простий набір команд, невеличкий вузол своєї волі, й почав вплітати до нього обірвані кінці нитки конструкта. В погребі було холодно, але моє око заливав піт. Нетерпляче я витер його, хоча й працював не зі звичайним зором.
Спочатку нитка відкидала прищепу, яку я їй нав‘язував, але я достатньо добре знав дуже специфічний, рішучий характер Телемарха, як він спрямовував його на Мистецтво, і переконав обірвані кінці прийняти це нове, непрошене доповнення. Насправді, то в нього не було вибору, оскільки воля до життя була закладена в нього з моменту створення, а його подальше існування знаходилося в моїх руках.
Несподівано конструкт знов завмер. Я заново зв‘язав нитку. Та це не обов‘язково означало, що я досяг успіху.
Якщо моє імпровізоване закляття спрацювало, то конструкт просто не буде робити нічого в моїй присутності. Пізніше я можу переробити і поширити команди, яких він буде слухатися. Я ще раз піднявся по сходах.
Якщо моє закляття не спрацювало -- якщо я запоров його, або Телемарх підготувався до когось такого як я – конструкт знов спробує перетворити мене у труп.
Він лежав на підлозі, нерухомий, десь за метр від ляди. Я піднявся на останню сходинку і ступив на підлогу. Він здригнувся, а тоді знов завмер. Я насупився. Він не повинен був зробити навіть це. Але на дану мить цього було достатньо. Я викликав магічне світло і розгледівся. Там не було на що дивитися. Давно покинутий будинок, завалений уламками, з міцним запахом чорної плісняви, що вкривала більшість стін і стелі. Штукатурка в основному відпала, відкриваючи цегляні стіни. Здавалося, що весь будинок складався з цієї однієї кімнати і погреба внизу. Навпроти одних дверей, що, вочевидь, вели на вулицю, знаходилося одне вікно з зачиненими віконницями.
Я приклав око до щілини між жалюзями і побачив вузьку, мокру від дощу, мощену бруківкою вулицю і забитий дошками магазин навпроти. Схоже я був в Поясі.
Я повернув свій магічний зір і свою увагу до дверей, побачив там просте зв‘язуюче закляття і витратив кілька хвилин, щоб зняти його. Тоді відчинив двері й вийшов на вулицю.
Пахло дощем, а ще стояв гострий запах смаженої риби. Мало де світило світло, небо було захмарене, але жодне з великих міст на Драконовому морі ніколи не буває по-справжньому темним. Белларіус ледь дотягував до великого міста, проте дотягував.
Мені потрібно було знати де саме закінчувався мій новознайдений шлях в Пояс. Тож я пішов темною вулицею поки не підійшов до невеличкої, похмурої пивної. Надворі на стільчику сидів літній чоловік, старанно жував якесь насіння чи листок і регулярно спльовував на вулицю. Всередині не було жодного клієнта.
-- Перепрошую, -- сказав я до пана, що плював. – Що це за вулиця?
Літній чоловік продовжував жмакати і спльовувати так, наче не чув мене.
-- Від нього ти нічого не доб‘єшся, -- почувся голос згори. Я підвів погляд, з невеличкого балкона через вулицю на мене дивилася огрядна жінка.
