Тоді він врешті вимовив щось, що мало означати початок тієї розмови, задля якої він зараз сидить тут із Якобом, а вона лише цього й чекала — щоб розмова нарешті почалася, щоб нарешті сталося те, що має статися і звершитися, та гра і те спокутування, а їй здається, що час не рухається, стоїть на мертвій точці, як і розмова, що її провадять два невидимі голоси, поки вона, в позі якоїсь покаліченої жертви і невидимого свідка, кривавить на межі млості та сторожкої уваги, неймовірно залежна від слів і від голосів, які чує, і від виразу облич і рухів рук, яких не бачить, свідома своєї ролі та своїх рухів, своєї нерухомості, такої ж важливої й доленосної, як і слова отих двох; до болючої концентрації та задерев’янілості свідома того, що кожен рух її руки чи навіть кожен удар її пульсу урухомлює якесь одне маленьке коліщатко події; і не тільки це: навіть кожна її думка про Якоба означає щось посутнісне, бо керує та витає невидима, але присутня, зараз більше, ніж коли-небудь раніше, бо та жертовна кров, що витікає з неї, відбирає в неї силу і затьмарює свідомість, то не лише застанова її абсолютного єднання з Якобом, а й застанова і ґарантія співучасті в усіх випробуваннях, а тому й застанова і ґарантія спільної змови проти смерті, отже, вона мусить витримати і не зомліти, особливо тепер, коли починається те, що вона так безтямно засвідчує своєю присутністю і своєю кров’ю, яка є не тільки ціною кохання та любовних обіймів, але й (дивно) доказом життєвого принципу і спраги до життя, бо присутність смерті, здається, завжди викликає любов, щоб переплестися з нею і спаруватися, щоб врешті одна з них здійняла переможне знамено і замаяла ним над світом; те задихане спаровування трупів і та з антагонізму народжена любов між
«Послуга у відповідь?» — перепитав Якоб.
«Дрібниця, — сказав Ніче. — Ви виконаєте для мене одну невелику роботу. Якщо не заперечуєте, що це лише послуга у відповідь… Звісно, лише у цьому випадку. Бо інакше…»
«Інакше що? — запитав Якоб. — Інакше що?»
«…інакше я можу довести, що зробив вам послугу у відповідь. Хоча б тому, що ви досі живі… Думаю, було б невдячно з вашого боку піти просто так. Без реваншу»; і потім продовжив, все ще зі зброєю в руках, але то був лише дерев’яний, позолочений меч: «Але прощатися ще зарано, думаю, ще зарано… Тож перейдімо до справи».
«Слухаю вас», — сказав Якоб; а тоді доктор Ніче:
«Кажу вам передусім як учений і лікар. Майте це на увазі. Як
«Аякже, — сказав Якоб. — Слухаю вас».
«Ви знаєте про колекцію єврейських черепів і скелетів?»
«Чув про це».
«От і добре. Я так і думав; принаймні ви розмірковували над цим, — сказав доктор Ніче, — і маєте — звісно — свою думку про це».
«Власне…» — але не міг закінчити.
«У мене немає наміру зараз (після всього того, що я вам сказав) розпитувати вас про вашу особисту думку. Хочу лише нагадати, що, врешті-решт, і та колекція є частиною послуг, які я згадував (на ваше велике здивування) і котрі я зробив для вас…»
«Для мене?»
«Для вашої нації, — сказав Ніче, — байдуже». Тоді виправився: «Власне, для вашої
«Не розумію, — сказав Якоб. — Для моєї раси?..»
«Дивує мене, як ваша інтуїція… Та облишмо це зараз. Сподіваюся, вам зрозуміло, що у випадку геноциду (такого, як було заплановано, — це ви теж добре знаєте) від вашої раси не залишилося б нічого, крім тієї колекції черепів».
«Мені незрозуміло, — сказав Якоб, — мені не дуже зрозуміло, чого ви від мене хочете. Навіть якщо здогадуюся, до чого ви хилите, коли згадуєте
«Все просто, — сказав доктор Ніче довірливо, — ви мусите постаратися, щоб усе це не знищили, якщо
«Не розумію, — сказав Якоб, — справді не розумію».
«Отже, вам на цьому не залежить!» — сказав доктор Ніче майже ображено.
«Ні, не в цьому справа, — відповів Якоб. — Я просто не розумію, в чому полягає моє завдання. І моя послуга у відповідь».