«Ось, — сказав доктор Ніче після малої, напруженої паузи. — Даю вам ініціативу в руки. Щоб ви переконалися, що я не в змозі порушувати наказів навіть тоді, коли маю якусь свою особисту і протилежну думку. І навіть свої професійні, наукові мотиви».
«Отже?»
Доктор Ніче дихав швидко, мов астматик:
«З найвищого місця, — сказав він, немов декламуючи слова з Книги Буття, — з найвищого місця ми отримали наказ знищити усі сліди експериментів і колекцію єврейських черепів і скелетів. Звичайно, не одразу, але тільки-но буде потреба»; він говорив дедалі натхненніше: «Ось тепер і я у ваших руках… Знаєте, як називається те, що я вам зараз сказав? Зрада! — промовив він із патетичним шепотом. — Зрада найвищої воєнної таємниці… Як бачите, тут не йдеться про дотримання чи недотримання професійних етичних принципів, а про воєнну, військову відповідальність. Я це кажу вам лиш тому, щоб ще раз наголосити на делікатності ситуації та неможливості особистої ініціативи…»
«У чому мала б полягати моя особиста ініціатива? — запитав Якоб. — Не виконати Гіммлерів наказ?»
«C’est ça, — відповів Ніче. — …В інтересі науки. І (може, у разі, якщо ситуація зміниться), і вашої раси. Цього б не зробив жоден нацист: це суперечить, знаєте… нашому розумінню автократії».
«Добре, — сказав Якоб, — що я маю зробити?»
«Чекати, — сказав Ніче. — І мовчати… Поки тільки це».
«Потім…»
«Якщо вам здасться, що для нас усе пропало, тобто для Німеччини, — зрозумійте мене правильно, і за моєї відсутності (це треба взяти до уваги), тоді нічого робити не потрібно, немає потреби перешкоджати комусь зробити з колекціями, що йому заманеться, — а тоді, після короткої передишки, патетично: — Але якщо вам — на ваш розсуд — здасться, що ще не час, тоді зробіть усе можливе, щоб перешкодити знищенню тих дорогоцінних колекцій, які могли б стати останнім, що залишиться від вашої вимерлої раси».
Мало минути майже двадцять чотири години, щоб Якоб пояснив їй сенс всієї тієї трагікомедії під назвою Фанатик, або На службі в науки, бо доктор Ніче, сказав Якоб, хотів мати в ньому (тобто в Якобі) надійного свідка, якщо одного дня втрапить до рук союзників, а про це вже настав час подумати; але тоді все це її не стосувалося як справа доктора Ніче, для неї це був знак і зірка, бо, як сказав Якоб, відбувалося щось серйозне, водночас він висловив побоювання, що німці перед евакуацією знищать всі сліди табору, щоб одного дня стати перед Обличчям Історії, невинно стинаючи плечима, і того ж вечора (одразу наступного дня після нічних відвідин Ніче) Якоб вперше сказав:
«Ми спробуємо це випередити». А потім додав те, що в трохи іншій формі вона недавно сказала Жані, мов далеке відлуння цього Якобового речення, вимовленого майже рік тому: «Але ми не маємо права ризикувати. Тепер помирати важче».
<p>5</p>Коли доктор Ніче врешті сказав Можливо, цей візит був завчасний і встав зі стільця, вона подумала: Нарешті, бо якби він затримався хоч на хвилину довше, вона б, мабуть, видала себе, зомліла. Потім почула шурхіт соломи на ліжку, з чого зробила висновок, що Якоб уже підвівся, потім їхні кроки, ключ у дверях, змовницьке і майже довірливе Aufwiedersehen! Ніче. І відчула, як раптово підкосилися ноги, як сповзає додолу: й останнє — різкий біль під лопатками, що сковзали донизу дошкою, і тупий удар, а потім темрява…
«Якобе, — вимовила вона, і це було перше, що спалахнуло в її свідомості серед яскравих рожевих кіл і вирвалося на вуста. Потім кола почали розходитися концентричними кругами, і в шпарині, що утворилася, вона виокремила схилене над нею Якобове обличчя і відчула його руку на своєму чолі. — Забери це, Якобе», — сказала вона і з таким самим зусиллям, з яким це вимовила, звела руку і відсунула пляшечку з нашатирним спиртом, яку Якоб тримав у неї під носом. Не повертаючи голови, зрозуміла, що світло, яке потрапляє на Якобове чоло, падає звідкись збоку, з підлоги: Якоб поставив лампу з абажуром на підлогу, подумала вона і відразу пригадала все, що сталося, й обійняла Якоба за шию. Він підняв її і вклав на ліжко, поставивши лампу з абажуром на столик біля ліжка.
«Як довго я була непритомна?» — запитала вона.
