Потім Баррі витягує пляшечку з оксикодоном[53]. П’ять пігулок по двадцять міліграмів, і якщо він не помре від передозування, то просто замерзне, зморений міцним сном.
Баррі відкорковує пляшечку, висипає пігулки в рот, запиває кількома ковтками крижаного віскі, яке однаково теплішає, опиняючись у шлунку.
Відколи не стало Гелени, він постійно уявляв собі цю мить.
Без неї самотність просто нестерпна, у довкільному світі, навіть якби Баррі залишився жити далі, його ніщо вже не цікавить.
Що буде далі, він не знає і знати не хоче.
Баррі лягає в могилу й думає, що розстібнути куртку краще не тепер, а коли снодійне почне діяти, аж раптом у нього з’являється спогад.
Він думав, що згадав усе, що міг згадати, але тепер у мозку спалахують останні миті попередньої часолінії.
Слейд говорить йому:
Ах ти ж сука!
Баррі пригадує, як нісся з пагорба, вигукуючи на бігу її ім’я. Свої руки, завмерлі на закривці деприваційної капсули, коли закінчилася часолінія.
А що як Слейд мав слушність? Що як старі часолінії ще продовжують існувати? Потрібно взяти спогад про озеро Сльоза Хмар.
Баррі ясно бачив обличчя Джулїї та Меґан. Їхні голоси досі бринять в пам’яті. А що як можна перезапустити хибний спогад, вдихнувши полум’я в сіризну життя лише зусиллям власної свідомості?
Може, це шанс звільнити всіх і кожного в цілому світі від спогадів про хибні часолінії?
Так, і якщо він зможе повернутися не тільки в попередню часолінію, а й у початкову, тоді не буде спогадів ані з наступних часоліній, ані з попередніх.
Бо перед початковою часолінією немає часоліній.
І все буде так, ніби нічого цього взагалі не було.
Баррі випив таблетки. Мине десь пів години, може, трохи більше, перш ніж почнеться їхня дія.
Він різко сідає в могилі, сонливості як не було.
Думки переганяють одна одну.
Може, Слейд і збрехав, але залишатися тут, чекати на смерть поруч із тілом Гелени, тонути в спогадах про неї — хіба це не той самий фетишизм із ностальгійним присмаком, що й з Меґан?
Чи це не просто черговий напад туги за недосяжним минулим?
Повернувшись на станцію, Баррі хапає шолом і планшет для дистанційного керування терміналом. Сідає в крісло, опускає на шолом ментоскоп, який починає тихенько гудіти.
Пів милі від могили до станції він біг. Отже, хвилин десять-п’ятнадцять до початку дії пігулок має.
Баррі вже кілька разів переживав події початкової часолінії: Джулія, Меґан, смерть дочки, розлучення, служба копом у Нью-Йорку.
Хибні спогади в його свідомості накладаються один на одного, кожне життя — як сірий примарний екран. Однак що старіша часолінія, то вона стає темнішою, як віскі, настояний у барильці. Нарешті Баррі виділяє найстарішу часолінію — вона найконтрастніша, і в ній відчувається важкість оригіналу.
Він запускає планшет і створює новий файл для фіксації спогаду. Час уже вичерпався.
Він нічого не пам’ятає про 5 листопада 2018 року. Просто дата в його голові, повідомлена Слейдом, хіба що підкріплена розмовою, яку він вів з Геленою багато-пребагато життів тому.
Але четвертого листопада в Меґан був день народження. Баррі точно знає, де його святкували.
Він натискає кнопку «Запис» і починає пригадувати.
Скінчивши, чекає, поки програма обчислить синаптичний індекс спогаду.
Йому раптом спадає на думку, що коли індекс виявиться занизьким, Баррі буде змушений заритися в програмне забезпечення та вимкнути брандмауер, і це забере більше часу, ніж у нього є.
На планшеті моргає число.
121.
На межі безпечної зони.
Баррі прикріплює інжектор собі на ліве передпліччя та заправляє механізм коктейлем із медикаментів.
Коли Баррі програмує на терміналі порядок реактивації спогаду, йому весь час здається, що пігулки вже діють. Однак він встигає роздягнутися та залізти в капсулу.
