— У нас була домовленість на три роки. Ви розриваєте контракт достроково. А отже залишаєтеся без премії, без частини прибутку — без усього. Ви знали, на що йдете. Але якщо ви хочете закінчити почате з нами, ходімо зі мною до лабораторії, от просто зараз. Цей день внесуть в усі книги рекордів.
Пристебнутий до крісла Баррі почувається так, неначе його дії пробудили жахіття.
— Це було двадцять п’ятого жовтня, — каже він. — Одинадцять років тому.
— Коли ви згадуєте це, що найперше спадає вам на думку? — запитує чоловік. — Якийсь найяскравіший образ чи емоція?
Такого дивного поєднання почуттів у Баррі ще ніколи не було. Його охоплює бажання розірвати цього типа і чорний, невимовний розпач від самого спогаду про той злощасний вечір і про Меґан.
Баррі монотонно відказує:
— Мить, коли я знайшов її тіло.
— Вибачте, якщо я недостатньо чітко висловився. Не після того, як її не стало. А
— Наша розмова.
— Так, докладніше.
Баррі дивиться кудись удалечінь, зціпивши зуби.
— Будь ласка, детективе Саттоне, я вас слухаю.
— Я сиджу в кріслі у вітальні, дивлюся Світову серію[23].
— Ви пам’ятаєте, хто грав?
— «Ред Сокс» і «Рокіз»[24]. Друга гра. Першу виграли «Сокс». А взагалі, вони тоді виграли чотири гри поспіль.
— І за кого ви вболівали?
— Взагалі-то, мені було все одно. Напевно, був за те, щоб «Рокіз» показали зуби, щоб серія була цікавою. Навіщо ви це робите зі мною? Яка мета…
— Отже, ви сидите в кріслі…
— І, здається, п’ю пиво.
— Джулія теж дивилася разом з вами?
— Ні. По-моєму, вона дивилася телевізор у спальні. Ми вже повечеряли.
— У родинному колі?
— Не пам’ятаю. Скоріш за все. — Баррі раптом відчуває тиск у грудях, і такий сильний, що здається, все лусне. — Я стільки років не говорив про той вечір.
Чоловік сидить на табуреті, посмикує бороду й пильно дивиться холодними очима на Баррі, чекаючи на продовження.
— Бачу, як із коридору зайшла Меґан. Не пам’ятаю точно, у чому вона була, але мені здається, що на ній були джинси й бірюзовий светр, який вона завжди носила.
— Скільки років вашій дочці?
— Десять днів до шістнадцятиліття. І вона зупиняється перед журнальним столиком між мною й телевізором — це я вже точно пам’ятаю, — бере руки в боки, обличчя насуплене.
Очі Баррі наповнюються сльозами.
— Для вас це надзвичайно чутлива тема, — відзначає бородань. — Добре.
— Будь ласка, — молить Баррі, — не змушуйте мене робити це.
— Продовжуйте.
Баррі робить глибокий вдих, навпомацки шукаючи в собі бодай якусь опору, щоб повернути емоційну рівновагу.
Нарешті каже:
— Тоді я востаннє зазирнув дочці у вічі. Я ж не знав, що має статися, мене більше цікавив телевізор.
Баррі не хоче розплакатися перед цим типом. Ще тільки цього бракувало!
— Продовжуйте.
— Меґан запитує, чи можна їй у «Дейрі квін». Вона бувала там пару разів на тиждень, робила домашку, тусувалася з друзями. Ну, я питаю, як завжди: а мама не проти? Ні, говорить, прийшла запитати в мене. А уроки всі зроблені? Ні, не всі, але саме тому вона йде, щоб зустрітися з Мінді та обговорити лабораторну з біології, яку вони разом виконують. А хто там ще буде? Вона назвала імена, в основному знайомі. Не забуваю позирати на годинник — пів на дев’яту, ще йдуть перші інінги — і кажу їй: добре, йди, але о десятій, щоб як штик. Вона засперечалася, чому, мовляв, не об одинадцятій? Я їй кажу: «Завтра школа, свій режим ти знаєш». Вона прямує до дверей. І ще, пригадую, гукнув наостанок, що люблю її.
Сльози ринули річкою, все тіло Баррі стрясається від напливу почуттів, але ремені міцно притискають його до крісла.
— Якщо чесно, — схлипує Баррі, — то я не пам’ятаю, чи казав їй це. Мабуть, ні, скоріш за все, просто перемкнувся на гру. І навіть не згадував про неї аж до десятої, коли здивувався, що її нема.
— Комп’ютере, зупини сеанс, — командує чоловік. — Дякую, Баррі.
Він нахиляється до Баррі, витирає йому сльози тильним боком долоні.
— Який в усьому цьому сенс? — запитує зламаний Баррі. — Це гірше за будь-які фізичні тортури.
— Зараз я покажу.
Чоловік натискає кнопку на крапельниці.
Баррі переводить погляд на трубку, що відходить до катетера.
Цією трубкою до його вени тече якась прозора рідина.
Він жилавий і високий, на худих руках — сліди від підшкірних ін’єкцій. На лівому плечі тату — ім’я «Міранда». На вигляд зовсім свіже, бо ще набрякле й почервоніле. На голові сріблястий шолом, щільно прилеглий до черепа. На лівому передпліччі — якийсь пристрій, формою та розміром як губка для класної дошки. Чоловік голяка стоїть перед великим, схожим на яйце, об’єктом. Біля реанімаційного столика стоять напоготові двоє медиків — жінка й чоловік.
Гелена сидить за головною консоллю в суміжній апаратній, між Маркусом Слейдом і лікарем Полом Вілсоном, що керує медичною групою, і стежить за процесом крізь скло з однобічною видимістю. Ліворуч від Слейда сидить Сергей — єдиний з попередніх співпрацівників, що залишився у проекті.
