— Щось таке пам’ятаю. Ти ще був тоді якийсь надто збуджений.
— Ти врятував її, — каже Джулія.
— Тоді мені весь час здавалося, що це сон або якийсь химерний експеримент, і все от-от закінчиться. Але минали дні. Тоді місяці. Тоді роки. І я… ну, я втягнувся в життєву колію. Життя йшло своїм звичаєм, і по деякім часі я вже навіть не згадував про те, що пережив. А три дні тому знову…
— А що було три дні тому? — цікавиться Меґан.
— У Верхньому Вест-Сайді жінка стрибнула з хмарочоса. Власне, з того я й почав розплутувати клубок хибних спогадів. Я неначе прокинувся після довгого сну. Сну завдовжки із життя. Якраз сьогодні був той вечір, коли я повернувся в ту, іншу реальність.
Баррі дивиться Джулії в очі й не може сказати, чого в них більше: недовіри чи шоку?
Погляд у Меґан посклянів.
— Я маю бути мертвою, — каже вона.
Баррі заправляє волосся їй за вуха, як частенько робив, коли дочка була маленькою.
— Ні, ти маєш бути там, де ти є. Ти жива. І це все по-справжньому.
Того ранку Баррі не йде на роботу, і не лише тому, що повернувся додому тільки о сьомій ранку.
Він серйозно побоюється, що вчора ввечері так само і в його колег могли з’явитися спогади про загибель Меґан — хибні спогади про одинадцять років, де його дочки вже не було серед живих.
Коли він прокидається, його телефон аж розривається від повідомлень, які надіслала добра частина контактів: пропущені дзвінки, голосова пошта, скорботні СМС із приводу втрати дочки. Баррі не відповідає на жодне з них. Спершу він мусить переговорити із Джулією і Меґан. Треба домовитись, що всі вони казатимуть одне й те саме. Але що? Баррі цього не знає.
У Нохо він заходить до бару за рогом будинку Меґан. Дочка та Джулія вже там, чекають на Баррі в кутовій кабінці. Поряд відчинені двері до кухні, звідки струмує жар від печі, чутно стукіт каструль та шкварчання пателень.
Баррі кидає пальто на лавку, сідає біля Меґан.
Вигляд у неї прибитий, вираз розгубленості й шоку досі видніється на обличчі.
У Джулії вигляд не набагато кращий.
— Як ти, Меґс? — питає Баррі, але дочка отетеріло дивиться на нього, її погляд порожній.
Він обертається до Джулії.
— Ти розмовляла з Ентоні?
— Я не змогла до нього додзвонитися.
— З тобою все гаразд?
Вона хитає головою, очі в неї блищать.
— Сьогодні не про мене треба думати.
Вони замовляють їжу та напої.
— Що будемо казати людям? — запитує Джулія. — У мене сьогодні більше дюжини дзвінків.
— Те саме, — каже Баррі. — Думаю, поки що треба стояти на тому, що це СХП. Принаймні про нього вони щось можуть знати.
— Баррі, а може, просто розповісти людям, що з тобою сталося? — питає Джулія. — Про той дивний готель, і про крісло, і ще про те, що ти живеш ці одинадцять років уже вдруге?
Баррі пригадує застереження, дане йому в той вечір, коли він повертався у спогад про загибель Меґан.
— Те, що ми знаємо, це справжня бомба, — каже він. — Нікому нічого не треба казати. Просто спробуйте жити так, ніби нічого не сталося.
— Як? — запитує Меґан. Її ледве чути. — Я не знаю, що мені взагалі тепер думати про своє життя.
— На початках буде непросто, — каже Баррі, — але поступово ми всі втягнемося. Уже що-що, а пристосовуватися людина вміє, так?
Раптом офіціант поблизу випускає з рук тацю з напоями.
У Меґан з носа йде кров.
У Баррі в голові, десь за очима, спалахує біль. Джулія за столом навпроти явно відчуває щось подібне.
Бар замовкає, розмови вщухають — усі сидять принишклі за столами.
Тишу порушують лише музика з колонок і бубоніння телевізора.
У Меґан тремтять руки.
У Джулії теж.
І в Баррі.
На екрані телевізора над барною стійкою диктор із закривавленим обличчям дивиться в камеру і намагається добрати слів:
— Е, гм… якщо чесно, я не знаю, що сталося. Але щось точно сталося…
Далі з’являються кадри прямої трансляції, на екрані — південна околиця Центрального парку.
На Західній 59-й вулиці стоїть будівля, якої ще хвилину тому там не було.
Понад дві тисячі футів — однозначно найвища споруда в місті. Складається вона з двох башт, одна з яких стоїть на Шостій авеню, а друга — на Сьомій. Вгорі вони з’єднані, нагадуючи видовжену перевернену літеру U.
Меґан видає щось схоже на собаче скиглення.
Баррі хапає пальто і виходить з кабінки.
— Куди це ти? — питає Джулія.
— Ходімо всі разом.
Вони проходять крізь принишклий ресторан, виходять надвір і сідають у поліційну машину Баррі. Він вмикає сирену і спрямовує автівку на північ, до Бродвею, тоді на Сьому авеню. Доїхавши до Західної 53-ї, вони застрягають у безнадійному заторі.
Люди виходять з машин.
Вони теж виходять і вливаються в натовп.
Через кілька кварталів вони нарешті зупиняються посеред вулиці, щоб узріти це навіч. Тисячі ньюйорківців стоять навколо них, позадиравши голови, багато хто фотографує та знімає на відео це свіже поповнення архітектурного мангеттенського фонду — U-подібний хмарочос на південній околиці Центрального парку.
— Але ж недавно його тут не було, правда? — каже Меґан.
— Ага, — киває Баррі, — не було. Але водночас…
