— Оцього! Моє життя! Повертатися в тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік, шукати тебе, переконувати, що я не здуріла. Накопичувати гроші. Будувати крісло. Намагатися не допустити хибних спогадів. Зазнавати невдачі. Бачити, як світ усе пригадує. І знову все по новій. І всі мої життя, що залишилися, — це просто намагання знайти вихід із петлі, звідки немає виходу, хіба не так?
Баррі бере Геленине обличчя в долоні, зазирає їй у вічі.
— У мене ідея, — каже він. — Забудьмо все.
— Про що це ти?
— Просто побудьмо сьогодні разом. Просто живімо.
— Не можна так. Бачиш, що коїться! Це все по-справжньому.
— Знаю, але ми можемо зачекати до вечора з твоїм поверненням у вісімдесят шостий. Ми знаємо, що буде далі. Що має бути. Нам не потрібно на цьому зациклюватись. Просто проведімо разом час, який у нас залишився.
І вони вирушають у пустелю за своїм улюбленим маршрутом, щоб залишатися подалі від новин.
Стежка, витоптана ними за багато років, починається одразу за будинком і пнеться на порослі кактусами сагуаро пагорки.
Баррі стікає потом, та фізичне навантаження — ось що потрібно йому зараз, щоб випалити сюрреалістичний шок сьогоднішнього ранку.
Опівдні вони видираються на скелю, яка на кілька сотень футів височіє над їхнім будинком, майже не помітним із цієї висоти — так він зливається з пустелею.
Баррі відкриває наплічник і виймає літрову баклажку з водою. Дає Гелені, та, напившись, повертає її Баррі, той п’є, знову дає Гелені.
Вони важко дихають, переводячи дух.
Навколо все завмерло в нерухомості.
У пустелі тиша, наче в соборі.
Баррі здається, що в камінні, у старих кактусах є щось від завмерлої, непідвладної часу незворушності хибних спогадів.
Він переводить погляд на Гелену.
Вона бризкає водою собі на обличчя, віддає йому пляшку.
— Наступного разу я можу спробувати все зробити сама, — каже вона.
— Так от про що ти думаєш ті останні години, які ми проводимо разом?
Вона торкається його щоки.
— Ти не один десяток літ ділив зі мною тягар цього крісла. Ти знав, що наближається цей день, що він напевне означатиме кінець усьому, і мені доведеться повертатися у вісімдесят шостий і починати все знову.
— Гелено…
— Ти хотів, щоб ми мали дітей, а я ні. Ти поступився своїми бажаннями, аби лише допомогти мені.
— Це був мій вибір.
— Наступного разу ти зможеш жити інакше, не знаючи про те, що має статися. От і все, що я хочу сказати. Ти зможеш мати все, що ти…
— Ти все хочеш зробити без мене?
— Ні. Я хочу дихати тим самим повітрям, що й ти, кожну хвилину, кожен день життя, байдуже, скільки часових ліній доведеться змінити. Тому я насамперед і знайшла тебе. Але це крісло — мій особистий хрест.
— Я тобі не потрібен.
— Ти не так мене зрозумів. Звичайно, ти мені потрібен. Мені потрібне твоє кохання, потрібен твій розум, твоя підтримка — все. Але мені потрібно, щоб ти знав…
— Гелено, не треба.
— Таж дай сказати! Досить і того, що я змушена бачити, як крісло руйнує весь світ. Через мій витвір люди стрибають з вікон. А бачити, як руйнується життя людини, яку любиш, — це взагалі за межами.
— Життя з тобою — не зруйноване життя.
— Але ж ти знаєш, чогось іншого вже не буде. Ми застрягли в цій петлі завдовжки тридцять три роки та шукаємо способу спинити цей день. Слухай, що я кажу: якщо ти схочеш просто прожити, трясця, своє життя без цього геморою, коли потрібно рятувати світ, щоб він не навернувся, це нормально.
— Подивися на мене.
Вода, яку Гелена бризкала на обличчя, застигла намистинами на сонцезахисному кремі. Баррі дивиться в її смарагдові очі, чисті, блискучі під сонцем.
— Гелено, я не знаю, як ти це витримуєш. Не знаю, як ти несеш цей тягар. Та поки він лежатиме на твоїх плечах, він лежатиме і на моїх. Ми знайдемо правильне рішення. Як не в наступному житті, то після нього. А як не в тому, то в наступному за ним…
І Гелена цілує його на самій маківці їхнього пагорка.
До дому залишається сто ярдів, коли раптом позаду тишу порушує гудіння вертольота, і незабаром гвинтокрил перетинає пополуднє небо в них над головами.
Баррі спиняється і дивиться, як вертоліт летить у напрямку Тусона.
— «Чорний яструб», — зауважує він. — Цікаво, що сталося в місті?
Тим часом вертоліт нахиляється ліворуч і скидає швидкість, тоді розвертається і прямує до них, знижуючись.
— По наші душі заявилися, — каже Гелена.
Вони щодуху кидаються до будинку. «Чорний яструб» зависає на висоті сімдесят п’ять футів. Ревуть пропелери, здіймаючи хмару піщаної куряви. Баррі досить близько й бачить над полоззям по три пари ніг, що звисають із боків відкритої кабіни.
Миском черевика Гелена чіпляється за припорошений камінь і важко падає на стежку. Баррі підхоплює її під пахви й підводить. Її праве коліно розбите до крові.
— Біжи! — кричить він.
Вони пробігають повз басейн із морською водою та опиняються в патіо, де вранці снідали.
Схожі на мацаки, грубі канати випадають з вертольота, і військові вже ковзають по них до землі.
