Рубінова книга полностью

Я вчепилася в лікоть Леслі. На нашому шкільному дворі справді стояв Ґідеон у джинсах і футболці. Він розмовляв із Шарлоттою.

Леслі відразу зрозуміла.

— А я думала, що в нього довге волосся, — сказала вона з докором.

— А хіба ні?! — зніяковіла я.

— Наполовину довге, — сказала вона. — У тому-то й різниця. Дуже класно.

— Він «голубець», закладаюся на п'ятдесят фунтів, що він «голубець», — заявив Ґордон. Він сперся рукою на моє плече, щоб краще бачити у просвіт між Синтією і мною.

— О Боже, він її торкається! — мовила Синтія. — Він бере її за руку!

Досі я чудово вивчила посмішку на обличчі Шарлотти. Посміхалася вона нечасто (коли не брати до уваги іронічної посмішки Мони Лізи), але якщо вже посміхалася, то аж очі вбирала. Навіть ямочка на щоці з'являлася. Ґідеон, звичайно, теж це бачив, і він напевно вважав її якою завгодно, тільки не звичайною.

— Він гладить її по щоці!

О Боже! Справді! Укол, який я відчула, годі було легковажити.

— А зараз він її поцілує!

Ми всі затамували подих. Схоже було, ніби Ґідеон зібрався-таки поцілувати Шарлотту.

— Але тільки в щоку, — з полегшенням зітхнула Синтія. — Як-не-як, він її кузен. Ґвенні, будь ласка, скажи, що він її кузен.

— Ні, — відрубала я. — Вони не родичі.

— І він не голубий, — докинула Леслі.

— На спір? Ти тільки глянь на його каблучку!

Шарлотта ще раз зиркнула на Ґідеона променистим поглядом і полетіла, мов на крилах. Очевидно, її поганий настрій розвіявся.

Ґідеон обернувся до нас. Як на мене, видовище з нас було нівроку: четверо дівчат і Ґордон, хихикаючи, витріщаються на нього зі сходів.

Я знаю таких дівчат, як ти.

Все, як і очікувалося. Ну просто чудово.

— Ґвендолін! — скрикнув Ґідеон. — Ну ось і ти нарешті!

Синтія, Сара і Ґордон замовкли всі як один. І мені теж, якщо чесно, сперло дух. Одна Леслі зберігала спокій. Вона легенько підштовхнула мене.

— Поквапся, будь ласка. Твій лімузин чекає.

Спускаючись сходами, я відчувала спиною їхні погляди. Напевно, вони стояли, пороззявлявши роти. Принаймні Ґордон.

— Привіт, — сказала я, підходячи до Ґідеона. Більше нічого я з себе вичавити не змогла. У сонячному світлі його очі здавалися ще зеленішими.

— Привіт. — Він дивився на мене якось уважніше. — Ти що, за ніч виросла?

— Ні. — Я стягнула куртку на грудях. — Шкільна форма збіглася.

Ґідеон посміхнувся.

Потім він глянув понад моїм плечем.

— Це твої подруги там, нагорі? По-моєму, одна з них ось-ось знепритомніє.

О Господи.

— Це Синтія Дейл, — сказала я, не обертаючись. — У неї підвищений рівень естрогену. Хочеш, можу познайомити.

Ґідеон посміхнувся ще ширше.

— Можливо, ми до цього ще повернемося. А зараз вперед! У нас сьогодні справ по зав'язку.

Він узяв мене за руку (на сходах голосно запищали) і повів до лімузина.

— Мені доведеться робити домашнє завдання. 1956 року.

— Плани змінилися. — Ґідеон відчинив переді мною дверцята (цієї миті на сходах заверещали). — Заїдемо до твоєї прапрабабусі. Вона дуже хотіла тебе бачити. — Він поклав руку мені на спину, щоб допомогти сісти в лімузин (на сходах ще раз вереснули).

У лімузині я сіла на заднє сидіння і зауважила знайоме кругле обличчя напроти.

— Привіт, містере Джордж.

— Ґвендолін, моя хоробра дівчинко, як ти почуваєшся сьогодні? — Містер Джордж і його лисина сяяла майже однаково. Ґідеон сів поруч з ним.

— Ам-м… добре, дякую. — Я зашарілася, згадавши, яким посміховиськом я вчора була. Але Ґідеон обійшовся без шпильок. Він тримався так, ніби нічого не сталося. — То як там щодо моєї прапрабабусі? — квапливо запитала я. — Я не зрозуміла.

— Так, ми теж не зовсім зрозуміли, — зітхнув Ґідеон.

Лімузин рушив. Я встояла проти спокуси глянути через заднє скло на сходи.

— Марґрет Тілні, уроджена Ґранд, була бабусею твоєї бабусі Арісти та останньою мандрівницею в часі перед Люсі й тобою. Вартові без проблем змогли зчитати її в перший хронограф після її другого стрибка 1894 року. Решту свого життя, а померла вона 1944 року, твоя прапрабабуся регулярно елапсувала за допомогою хронографа, «Аннали» описують її як доброзичливу, готову до співпраці особу. — Містер Джордж нервово провів рукою по лисині. — Коли під час Другої світової на Лондон падали бомби, вона з хронографом і групою Вартових переїхала за місто. Там вона померла від ускладнень після запалення легенів у віці 67 років.

— Як… м-м-м… сумно, — я не зовсім зрозуміла, що мені робити з цією інформацією.

— Як ти знаєш, Ґідеон відвідав у минулому вже сімох із Кола Дванадцяти і взяв у них кров для другого, нового хронографа. Шістьох, якщо вважати близнюків за одного. З твоєю і його кров'ю бракує тільки чотирьох із Кола Дванадцяти. Опал, Нефрит, Сапфір і Чорний Турмалін.

— Ілейн Берлі, Марґрет Тілні, Люсі Монтроз і Пол де Віллерз, — пояснив Ґідеон. — Треба знайти цих чотирьох і взяти в них кров.

Та ясно, ясно, не така вже я дурепа.