Зрештою, мій чоловік змусив мене звернутися до психіатра. Він вимагав, щоб я звернулася до лікаря. Спочатку я гнівно відмовилася, а потім він прямо сказав мені, що я руйную себе та руйную наш шлюб. Тож я погодилася розпочати лікування та пройшла курс психоаналізу.
Це дивна та страшна дорога; але як тільки ви починаєте йти нею, ви не можете повернути назад. Жити життям і так досить важко. Пережити його, відтворити кожен крок у символах, фантазіях та простих спогадах – це дивний досвід. Людина, яка подорожує з вами, психоаналітик, приймає безліч особистостей: батько, мати, коханий, чоловік, учитель – навіть Бог.
Чим довша подорож, тим важча вона, тому що кожен крок наближає вас до моменту одкровення, коли ви повинні раз і назавжди зіткнутися з тим, від чого ви тікали. Знову і знову ви намагаєтеся зійти з дороги або повернутися назад. А вас завжди змушують рухатися вперед. Ви намагаєтеся відкласти це, потягти час. Ви створюєте нову брехню, щоб обдурити себе та свого провідника, але брехня руйнується одна за одною.
Коли я була на половині шляху психоаналізу мій чоловік загинув в автомобільній аварії. Для мене це було ще одне почуття провини, додане до всіх попередніх. Тепер я ніколи не зможу повернути йому щастя, якого я його позбавила. Здавалося, що вся моя особистість розпалася під цим ударом. Мене відвезли до приватної лікарні, і терапія почалася знову. Поступово природа мого прихованого страху стала мені зрозумілою. Коли я дійшла до глибини душі, то зрозуміла, що виявлю її порожньою. Я маю бути не тільки самотньою, але й порожньою, бо я створила бога за своїм образом, а потім знищила його, і не було кому зайняти його місце. Я мушу жити в пустелі без ідентичності, без мети, бо навіть якби Бог існував, я не могла б прийняти Його, бо не заплатила за Його присутність.
Чи здається це вам дивним? Це був жах для мене. Але як тільки я опинилася в пустелі, порожній і самотній, я заспокоїлася. Я навіть зробилася цілісною. Пам'ятаю ранок після кризи, коли я визирнула з вікна своєї кімнати і побачила сонце, що світило над зеленою галявиною. І я сказала собі: "Я бачила найгірше, що може зі мною статися, і я все ще тут. Решту, що б це не було, я можу витримати".
Через місяць мене виписали». Я врегулювала питання чоловікового майна та приїхала до Риму. У мене були гроші, я була вільна, я могла планувати нове життя для себе. Я могла б навіть знову закохатися… Я спробувала; але в коханні треба зобов’язуватися, а мені не було чого зобов’язувати.
Тоді я почала дещо розуміти. Якби я жила для себе і з собою, я б завжди була порожньою, завжди в самотності. Мої борги перед моїм народом і моїм минулим були ще неоплаченими; я не могла б нічого прийняти від життя, поки не почала б їх сплачувати.
Ви запитали мене сьогодні ввечері, чому я несу допомогу таким ось чином. Це досить просто. У Римі багато євреїв – старі сефардські родини, які прибули з Іспанії за часів інквізиції, іммігранти з Болоньї та ломбардських міст. Вони все ще окремий народ, багато з них бідні, як ті, кого ви бачили сьогодні ввечері... Я можу їм щось дати. Знаю, що можу. Але що я можу дати собі? Куди мені йти?... У мене немає Бога, хоча він мені відчайдушно потрібен... Ви кажете мені, що стоїте на Його місці – чи можете ви мені допомогти?
УРИВОК З ТАЄМНИХ МЕМОРІАЛІВ КИРИЛА I ПОНТИФІКУСА МАКСИМУСА