Мануїлович розбудив істориків, коли надворі ще темно було.
– Ану! Ось вода. Вмивайтеся. Ось розсіл! І – до столу, – скомандував.
– Я пити не буду, – гикнув Ігор.
– А який же дурень ізранку п'є? – здивувався Мануїлович. – Ізранку – яєчня зі шкварками, ковбаска, салатик.
Учені подивилися на тарелі, великі, мов тазики.
– Може, із собою? – спитав Денис. – Із собою… А як же ж! – запевнив Мануїлович. – Їжте вже скоріш. До Килимівки я вас довезу, а далі – самі.
У вантажівці Мануїловича тряслися мовчки. Перед Килимівкою вчені вийшли, валізи витягли.
– Мануїлович, ми вас не забудемо, – сказав Денис так душевно, що чолов'яга засіпався, потилицю почухав:
– Ану, давайте в кабіну! Біс із ним! Довезу вас до Шанівки!
– Ні, не треба, – Денис знітився. – Ви й так… Дякуємо за все. Стійте!
Денис поліз у кишеню, простягнув Мануїловичу візитку.
– Це що? – спитав чолов'яга.
– Мої телефони. Приїжджайте. Зустріну вас так, як і ви мене.
Мануїлович зовсім розім'як, візитку сховав, усміхається.
– А джипа ви мені подаруєте?
– Що?
– Так прощаєтеся, ніби більше не побачимося. А джип ваш у мене стоїть. Чи вже й забули?
– Тьху ти, чорт! – засміявся Денис. – А все ваша самогонка…
– Ото ж… – Мануїлович витер долонею носа. – Може, візьмеш свої телефони назад?
– Ні, – Денис потис Мануїловичу руку. Ігор за ним.
– Бувайте. За джипа не хвилюйтеся, – Мануїлович газонув, і вантажівка заплигала на нерівній дорозі.
Денис із Ігорем тягли до Килимівки валізи мовчки. Нарешті Денис зупинився, валізу кинув, закурив. Сів на камінь.
– Отака вона, історія… Щоразу переконуюсь: історія – це філософія. Філософія нації. Цей мужик, Мануїлович… У чому суть? У чому раціональне зерно його вчинків? У повній відсутності раціонального? Тільки тоді нам – добре?
– Про що ти? – Ігор сів поруч. – І кому «нам»?
– Все ти розумієш, не вдавай! – роздратовано кинув Денис. – П'ятдесят доларів! Каністра солярки! Пляшка і двадцять гривень… Брате, це мізер за королівські вечерю та сніданок, чисту постіль, доставку в Килимівку й охорону джипа. Він же витратив утричі більше, ніж… заробив. Це просто нонсенс. Мені соромно, а він… Він до всього цього зобов'язаним почувався. Ти помітив?
– Я не сліпий… – І я не сліпий, – Денис кинув недопалок. – Я часто думаю… Вони ж… Такі, як Мануїлович… Вони ж роблять щось набагато вагоміше, ніж я… Без них утрачає сенс будь-що… Ні, не будь-що – геть усе!.. Ти розумієш?
– Шануй свою землю, і вона родить тобі щастя… – сумно сказав Ігор, і, може, вперше з часів дитинства думка ця вразила його.
– Ні, я серйозно. Не буде на землі Мануїловичів, буде дике поле, а в дикого поля нема історії. Тільки географія.
– Треба йти, – Ігор підвівся. – До Шанівки доведеться пішки пиляти, а ми ще й Килимівку не минули.
У багнюці за Килимівкою диспут учених мужів упав до рівня брутальної дійсності.
– Чорт! Нові черевики! – лаявся Денис.
– Тепер уже не нові, – усміхався Ігор, хлюпаючи в болоті. – А проклади-но сюди асфальт, проведи газ, кабельне телебачення, набудуй кінотеатрів, комп'ютерів навези, інтернет… І все! Усе пропаде. Щезне. Зникне.
– Що пропаде?
– Усе! Традиції, пісні, щиросердість, столи накриті… Нічого не залишиться.
– Залишиться… У селі люди особливі, – почав був Денис.
– Село – не люди, – відповів Ігор. – Розглядати село як скупчення людей – величезна помилка. Село – це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації.
– Згоден. Як ти добре сказав: на противагу звихнутій урбанізації. Ігор глянув на пожухлі польові квіти край дороги.
– Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого… Оці зів'ялі квіти…
– А ця колюча стерня… А небо… А ця тиша… – Денис задер голову догори. – У мене відростають крила.
Раптом зупинився, повів носом.
– Звідки тхне? – запитав.
– Ти у коров'яче лайно вступив, – спокійно відповів Ігор.
– Розрив! Це називається технікою розриву. Ти навмисне збиваєш мене з хвилі. Я хочу влитися у цей світ. Я хочу тремтіти від захоплення й відчувати щастя бути тут, а ти… Ігоре, віднайти невідомі старі пісні – не проблема. Проблема – зробити це, відчуваючи себе частиною цих пісень, частиною кургану, людей, які навколо нього живуть.
– Вийди з лайна – і техніка розриву закінчиться, – засміявся Ігор.
– А ще друг! – Денис мотиляв ногою, але коров'ячий млин не відвалювався.
– Це просто, – сказав Ігор. – Мабуть, ти, сидячи у своєму кабінеті, намалював собі картинку під назвою «Українська глибинка», а тепер дратуєшся, бо у справжній глибинці, як виявилося, є те, чого твій олівець не відтворив. А село від того гіршим не стало. Воно таке саме ірраціональне й мудре. І в тому його Грандіозність.
– Тебе послухати, то села повинні на резервації перетворитися. Ніяких доріг, ніякого телебачення, газу, електрики…
– Тебе ніхто не примушує «вливатися» в нього. Просто прийди та спостерігай.
– Чому? Бо ми теж – частина звихнутої урбанізації?
– Тебе ж дратує коров'яче лайно… – І де тут ірраціональність?
– Якраз тут – суцільна раціональність. Лайно – органічне добриво, для землі підкормка. А був би тут асфальт?..
