– От і ти… Не про душу Сашкову думаєш – про себе, про серце своє зболіле… А то – гріх! На цвинтарі ледь труну не зламала… Добре, Льонька за ноги вхопив. А якби плигонула до ями? Ото гріх! А тепер… Пом'янути хлопця треба, все село зійшлося, а ти лежиш… А хлопець усе бачить… Дивиться з небес і плаче, бо мамця себе жаліє, а не душу синову…
Раїса сіла на ліжку – крізь бабу дивиться.
– Ходімо..
Ничипориха головою захитала.
– Зараз підемо. Голова не крутиться?
– Не крутиться…
– Ти ще молода, – Ничипориха їй. – Будуть у вас іще з Ромкою діти.
– Не будуть.
– А ти не зарікайся, – Ничипориха Раїсі.
– У мене, бабо, по-женськи геть усе чисто вирізане. Коли ото в компостну яму впала та п'ять годин у ній топилася, застудилася навіки. Один він у мене був, синочок мій золотий… – і завила.
– Це коли ти у місті два тижні була? Ой-ой! А я ж тоді грішним ділом думала, що ти на курорті вилежуєшся. А тебе, значить, порізали…
– Порізали… Оце півжінки від мене й лишилося.
– Підемо, підемо, Раєчко. Не гніви Бога, не тривож душу синову…
Слаба Ничипориха підперла Раїсу і потягла з хати. На порозі Роман жінку підхопив, до столу довів.
Незнайомці сиділи в кінці столу, зиркали на всі боки й лякалися. Дядько Степан підвівся, чарку в руці красиво підняв:
– Упокой, Господи, душу раба Твого Олександра.
Випив, перехрестився, за борщ узявся.
– Упокой… Упокой… – зашелестіло над столом.
Мамка Катерину гукнула:
– Ану, з дівчатами тарілки позбирайте. Вимийте швидко.
– Хай дівчата збирають, а я помию, – донька їй.
– Та не барися, – мамка каже.
Шанівці борщ поїли, тихо сидять – другої страви чекають. Катерина тарілки миє, мамка в них картоплю з м'ясом накладає. І – на стіл.
Чарки підняли вдруге:
– Упокой… Олександра… Хай буде йому земля пухом.
Після картоплі з м'ясом третю налили.
– Упокой…
Ще хвилин зо п'ять посиділи, та по одному – до Романа з Раїсою.
– Хай Сашкові буде земля пухом. Хай… – І з двору. Катерина – серед них, очі долу.
– Вічна пам'ять… – І тікати.
Раїса голову опустила: от і пом'янули синочка. Тільки баби каструлі миють, недоїдки збирають. Та Роман сидить під хатою, смалить одну цигарку за одною.
Раїса підвелася. Баби каструлі покидали – та до неї. Дарина під руки Раїсу підхопила:
– Посидь, голубонько. Ми все зробимо…
Раїса подивилася на неї зі здивуванням, прошепотіла:
– Не хочу жити…
А та їй:
– От якби ж то на все наша воля… А дев'ять днів синові справити? А сорок? А півроку, рік… Пам'ятник поставити…
Уже не кидай його. Зроби все як треба, голубонько.
Після поминок дядько Степан зібрав мужиків біля постаменту. Поставив акордеон на каменюку і представив товариству вчених.
– Оце – люди! Вчені! Приїхали до Шанівки пісні збирати та у кургані копатися. – Ігор, Денис, – відрекомендувалися вчені.
Татко гикнув:
– Таж теє… ти, Степане, у нас щодо пісень головний спеціаліст.
Степан розцвів.
– Аби не похорон, я б заспівав…
Тамарчин Федько втрутився:
– А пішли за комбайн… І бабів гукніть. Ничипориха так виводе, аж серце розривається. Ігор Крупка окуляри поправив:
– Може, завтра? Незручно… У людей горе, а ми…
– Не ви, а ми, – виметикував Федір. – Може, у вас часу й досить, а мені завтра кукурудзу лущити. А сьогодні все одно день пропав.
– Ми спочатку хотіли кімнату знайти, – нагадав Степанові Денис.
– А йдіть до Ничипорихи, – придумав Федір.
– Може, в неї запитаємо? – запропонував Ігор.
– А що її питати? – здивувався татко.
– Ні, ми так не можемо, – підтримав друга Денис.
– Не можете? От чудасія! – ще більше здивувався татко. – То вибирайте собі покинутий дім. Он їх скільки… Живіть… хоч завжди.
Мамка йшла вулицею за Ничипорихою – аж гнулася від каструль, повних недоїдків.
– Свиням однаково, – бубоніла баба. – їм – хоч кожен день похорон… Аби їсти.
– Ничипорихо, я у вас усе лишу. Каструлі потім заберу, – мамка їй.
– Куди це ти так поспішаєш?
– Та, бачу, Льонька мій із мужиками кудись намітив, – мамка каже. – Ще нап'ється, зараза.
Поки до свиней Ничипоришиних дійшли, поки з каструль у корито покидали, мамка на вулицю вийшла – нема нікого! А баба слідом.
– Та де їм бути? Мабуть, за комбайном горілку допивають.
Степан накинув ремені акордеона на плечі…
– Українська народна пісня «Гандзя», – прошепотів урочисто.
Денис кашлянув.
– Вибачте… Ми… Розумієте, ми шукаємо старі пісні. Такі, яких, може, тільки у Шанівці співають…
Товариство задумалося.
– «Горіла сосна», «Ой, на горі два дубки», «Їхав козак за Дунай»… – посипалося.
– Знаємо, знаємо, – розгублено усміхався Денис. – Ці пісні всі знають…
Аж чують – хтось із-за комбайну:
Денис підскочив.
– Хто це? Де? Я цього ще не чув. Татко посміхнувся:
– То жінка моя! Дарина… І гукає:
– Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям допомагаємо… Вони пісні шукають.
Мамка підійшла. – І чого у траві сидіти?
– Нам би кімнату найняти, – Ігор окуляри поправив, на мамку дивиться.
– А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? – мамка каже.
– Так теє… – татко, а Ігор поспіхом:
– Ми заплатимо.
