А мамка ж – і не мамка зовсім. За плечі доньку вхопила так, що та аж зойкнула від болю. – Іди… – прошепотіла затято. – Щоб до ранку не верталася.
Катерина мамку обцілувала, вилізла з хати через віконце своєї кімнати й побігла. Прямісінько до кургану побігла.
Під копу.
Мамка упевнилася, що донька далеко, перехрестилася, буцнула ногою п'яного чоловіка.
– Ех, Льончику! Ікону в руки взяла. Ножа кухонного в кишеню кинула. І вийшла з хати.
– Добрий вечір добрим людям! – вигукнула грізно. Тамарка навіть наливати кинула.
Юрба наїжачилася, замовкла.
– Чого це ти з іконою, Дарко? – вигукнув Залусківський. Мамка бровою повела.
– Овва! Оце так! І Залусківський тут! І пішла просто до шанівців.
– Клянуся святим Богом і на іконі святій присягаюся… – кричить. – Безвинну дитину брехнею обплели! Розірвали їй душу чисту! Скривдили, мов те цуценя бездомне! Роздерти хочете? Мене беріть! Беріть, кляті, бо ж бачу – руки сверблять! Беріть і кайтеся одразу, бо немає за нами гріха! Ні за дитиною! Ні за мною… Ні за чоловіком моїм…
– А Льонька де? – крикнув Федір.
– Спить, клятий! Нажерся і спить! Хочете – і його приволочу! Беріть нас, бо ми за нашу дитину – або помремо, або горлянки вам усім поперегризаємо. І ви – такі самі… Такі самі!
Мамка зупинилася. Як загорланить:
– Раїса-а-а! Раїса! Ти мене чуєш?! Чи не віддала б за сина душу? Сховалася б? Чого мовчиш?
Чорна, як біда, Раїса ворухнулася в юрбі. Ступила. Закричала мамці у відповідь, як скажена.
– Не сховалася б! Помру, а твою курву покараю! Вона… Вона, клята, Сашку згубила…
– Брехня! – мамка аж хрипить. – Брехня, на іконі святій присягаюся!
– То хай вийде, – Раїса до мамки йде. – Хай мені у вічі подивиться… І мамка – до Раїси:
– Я до тебе вийшла, бо дитину всмерть перелякали. Не віриш – убий мене!
– Сергій признався… – Раїса кричить і далі до мамки. – Сашку твоя курва підговорила, а Сашка… Сергія…
– Сашка?! Сергія підговорив?! – мамка засміялася не грудьми, не повітрям – нервами. – Ви чули? Сашка Сергія підговорив?! Та всі ж знають – дурне було тільки у голові того баламута Сергія! А Сашка дурного не чіплявся. Добра дитина була! І стали – одна перед одною. А шанівці – в стороні.
Мовчать, як поніміли. Навіть Тамарка за свого сина слова не вставить.
– Добра! Добра дитина, – заплакала Раїса. – Золота дитина! А твоя… твоя…
Мамка притулила ікону до грудей. До Раїси руку простягла:
– Моя Катерина невинна, голубонько. Не вір побрехенькам. І ніж кухонний із кишені дістає. Шанівці й охнути не встигли. Мамка Раїсі ножа простягає:
– Не віриш? Убий мене! Віддаюся на твій суд… Раїса навколішки впала. Ножа не бере.
– Синочок мій… Синочок…
Мамка на шанівців зиркнула.
– Нам сюди Сергія треба! – крикнула. – Сергія! Ми з нього правду випитаємо.
Шанівці загомоніли.
– Мо', Тамарка збрехала? Сергій – шалапут відомий. Сорому боїться, от і оббрехав Катьку… А Катька… А що? Катька – добра дівка! І привітна. І зовсім не шльондра якась. І вже за мамкою – до Тамарки:
– Давай сина свого сюди! Давай! Бач, сховала його в лікарні… Члена йому, бач, лікують… Сашку загубив, а сам, падло, у лікарні відлежується… – І Тамарка оце наливає всім без міри! – Ничипориха метикує. – Ніколи такого не було! Хоче, щоб ми на її Сергія не подумали!
– Та ви що! – Тамарка – задки, задки. – Подуріли? Я вам усю правду, а ви мені – в душу плювати?! Мій син теж постраждав. У нього тепер діточок не буде.
– От і добре, що не буде, – Ничипориха крикнула. – Нащо погане сім'я плодити?!
Тамарка на юрбу плюнула – і геть.
– Щоб ви усі крізь землю провалилися! – кричить на ходу. – Щоб вам усім руки й ноги повіднімало! Щоб вам…
А юрба за нею. Тільки Федька Тамарчин руки розставляє: не біжіть, мовляв.
За мить на подвір'ї тільки Раїса та мамка лишилися. Мамка біля Раїси навколішки впала:
– Не плач, голубонько. Не рви серця…
– Прости, – прошепотіла Раїса.
Мамка сльозу змахнула.
– Ох-хо-хох! – зітхнула. – Якби ж то все просто було…
Якби ж… Та ти підіймайся, голубонько. Ходімо… Ходімо до мене. Вип'ємо. Сашку пом'янемо. Золота дитина була…
Раїса піднялася, пішла за мамкою.
– А Катерина де?
– Сховала я її від гріха подалі, – мамка каже, а Раїса – знов у сльози:
– А я свого, бач, не вберегла…
Шанівці зчепилися між собою якраз біля постаменту.
– Брехуха! Брехуха! – верещить Ничипориха. – Як ми тобі, Тамарка, повірити могли?! Всі знають, що ти свого Тарасика від Залусківського нагуляла, а брешеш, ніби від Федьки.
Алка Залусківська в бабу Ничипориху як учепиться з одного боку! А Федір Тамарчин – із іншого:
– Ти, стара паскудо, свою доньку згубила, а тепер на інших наговорюєш?! Ничипориха пручається:
– А не тягайтеся! Не тягайтеся по кущах, то й не будуть на вас наговорювати!
– А ти бачила?! – Алка кричить. – Ти свічку тримала?
– Тримала! – б'ється Ничипориха.
Були б убили бабу, та Залусківський із дому рушницю виніс:
– Як стрельну зараз, то ви мені всі чисто повсираєтеся, – гримнув.
Шанівці зупинилися. Залусківський порядок веде:
– Аби так працювали, як революції мені тут робити… Ідіть уже по хатах!
