– Ой, а чого це я й досі ікону в руці тримаю? – сама до себе.
Раїса пішла, а мамка на постіль звалилася і враз заснула. І сниться їй, ніби в селі свято. Та таке гучне, таке яскраве й сильне. Шанівці вдягнені красиво. Так красиво, що й по телевізору так не вдягаються. Та такі чемні. Кожне йде і до мамки вітається: «Доброго дня, Дарина!» А мамка їм: «А що у нас за свято таке чудесне?» А шанівці сміються: «Так весілля у нас!» – «А хто кого взяв?» – мамка цікавиться.
«Таж Катерина твоя – наречена. А плаття ж у неї… Аж горить!» – «Та де ж вона? Подивитися хочу, що за плаття таке», – мамка їм та крізь шанівців пробратися хоче. На Катерину подивитись. Аж чує… Плаче хтось. Та так гірко… «Доню?» – Мамка шанівців розштовхує, аж бачить – на постаменті Катерина стоїть. І – така страшна! Замість плаття – геть уся сіном обвішана. Як опудало. А навколо постаменту Залусківський кружляє. «Та це і є опудало! – кричить. – Поставлю його біля контори. Хай круків відганяє!» Мамка – до доньки, а шанівці не пускають. За руки чіпляються. «Та ж гарне плаття! Аж горить!» Мамка дивиться – а на Катерині сіно зайнялося. «Доню!» – як крикнула… І прокинулася.
Очі витріщила.
– Божечку…
А на неї баба Килина дивиться. Мамка затряслася:
– Ні, ні…
– Ходімо, – мовила баба Килина. – Жива вона. А забрати її скорше треба. Прийдемо, сама зрозумієш…
Небо посіріло. Ще трохи – і ранок.
Як доньку рятувати, так мамці у ногах – вічні двигуни. Біжить попереду Килини і просить:
– Ходіть швидше!
Баба зупинилася:
– Сама біжи, а я потроху… Та й не до вас мені.
– А що?
– Уночі копа згоріла. Катерина на собі Романа до мене приволокла. Обгорів геть. Жити не буде, та й мук йому не допущу. Знаю рецепти… Не тре', щоб шанівці знали про Катерину. Зайве. Скажу, Роман сам приповз. А він, бідолашний, уже не заперечить… Біжи, Дарина. Тягни доньку додому.
Городами йдіть. Чуєш? Мамці ті новини – по голові:
– Божечку, божечку… – затряслася й до лісочку. Спершу Рудого й Чубчика побачила. До них. Пси відбігли, голови поопускали.
– Донечко, – мамка біля Катерини впала, рученята її цілує та захлинається.
– Матусю… – дівча шепоче.
– Доню, доню… – і сказати нічого не може.
– Він живий, мамо? – Катерина їй.
– Живий, живий, – мамці слова у горлянці стали. – А нам бігти треба. Ти йти можеш, дитино?
Катерина сіла. Дивиться навкруги з подивом, ніби не пізнає.
– Звісно, що можу. А де ми?
– Ходімо, рідна. Дома поговоримо.
Мамка допомогла Катерині встати. Крок, другий… І пошкандибали до Шанівки. Городами.
У хату ступили – нема татка на підлозі.
– От горе, – мамка Катерину до кімнати довела, озирається. І куди чоловік подівся?
Уклала доньку.
– Я зараз… – та до двору.
У сараї татко дудлив самогонку з пляшки.
– Льоня!
Татко й не обернувся. Рукою махнув – мовляв, не заважай мені! Допив.
– Чого тобі? – помовчав. – Пішла геть!
– Ну, все! Прощавай, вугілля… здрастуй, дрова, – прошепотіла мамка – і до Катерини.
Дівча не спало. Як у лісочку – лежить із розплющеними очима, на стелю дивиться. Мамка сіла поряд – і тільки зараз роздивилася: долоні й колінки в доньки подряпані до крові.
– Катруся, не мовчи. Де болить? Дай, коліна йодом помажу.
– Не болить, – Катерина їй. – А коліна розбиті, бо дядька Романа до Килини на собі тягла.
– Як це? – мамка питає, а між бровами гірка складка – ніби навіки вже вирубана.
Дівча на ліжку сіло:
– Мамо… А він живий? Живий? Бо як тягла, геть чорний був. І безлиця…
– Живий. Баба Килина його обов'язково на ноги поставить, – мамка шепоче. – А що сталося, доню? Як то – копа загорілася?
– Якийсь чужий чоловік бензином облив. Дядька Романа по голові каменюкою – і запалив. А дядько Роман гасити кинувся.
– А ти ж де…
– Сховалася. А як чужий чоловік пішов, дядька Романа до Килини потягла. Боялася, що не донесу.
Катерина бровки насупила. – І чого я така слаба? Онде голова крутиться. І кричати хочеться… Просто кричати і все. Що це, мамо?
– Відпочинь, – мамка Катерину гладить. – І нікому про чужого чоловіка не кажи. Нікому й ніколи. Чуєш? Не наші то справи. Бо й нас спалять…
– Шанівці?
– Звісно, що… – Мамка задумалася. – Не знаю, доню.
Шанівцям того ранку було не до того, аби Катерину вистежувати. Від вигорілої копи повернулися – розхристані, понурі, здивовані. Нічого не розуміли. Зібралися гуртом біля постаменту. Мовчать. Тільки Залусківський кричить, аж заходиться:
– Довірив копу п'яниці! Сам десь дівся, копа згоріла… От сволота! Попадеться він мені… Я з нього, бля, копу зроблю! Він мені за все заплатить!
– Та не міг Роман копи спалити, – Тамарчин Федір каже.
– А хто? – Залусківський йому. – Може, ти?
– Та ти здурів, Іване! – Федько каже. – Я цілий вечір біля Льонькиної хати мітингував… Та й усі…
– А де ж Роман подівся? – подала голос Алка Залусківська.
– Напився й валяється під якимсь кущем! – плюнув Залусківський. – Ну… Хай тільки повернеться. І Залусківський почесав до своєї контори. Жінка – за ним. Шанівці не розходилися.
– Сіна шкода… – сказав Федір.
– А Романа – не шкода? – звилася Ничипориха. – Син помер, за копу Залусківському платити доведеться…
– А що Роман… – відказав Федько. – Сіна шкода… Як без сіна?..
