Ничипориха першою підкорилася. До хати йде, на Залусківського обертається. Раптом – рота роззявила, долонями себе по щоках – лясь:
– Ва-а-аня! – як загорланить. – Ваня, дивися! То ж копа твоя горить! Копа… Залусківський обернутися не встиг. Село захлиналося:
– Копа горить! Копа… Копа…
– Копа горить, – зблід Залусківський. – От курви чужі!
Шанівці вже бігли до копи, хоча кожен розумів – згорить швидше, ніж вони дістануться. А не бігти – не могли.
Катерина мчала до Романа швидше за птаха. На Шанівку не озиралася. Тільки серце від страху за мамку з грудей вистрибувало: як ти – як ти – як ти, мамцю…
Так захекалася, що впала. А копа – он де. Ще трохи. Мамка на той час іще й ножа Раїсі не простягнула.
Підвелася Катерина – й потиху далі. Хоч би й хтів хто із шанівців за нею бігти, однаково б не знайшов поночі.
Щойно таке подумала – аж до копи темна постать суне.
Катерина очі витріщила й ступити не може. «Оце шанівці за мною! Шанівці за мною!» – в голові б'ється. За кущем присіла. Не дихає.
Роман шурхіт почув, руками розвів: – І що ж ти робиш, Русалонько?! Нащо бігла? Я б сам… Із сіна встав, цигарку в зуби. Сірником чиркнув, підняв його над головою – Катерину виглядає. А шурхіт ніби й позаду вже.
Обернувся Роман. І – лобом у лоба. Торох! Відскочив, у темряву вдивляється:
– Е-е-е, та то курви чужі!
Тільки того й устиг. Іззаду – вже не шурхіт. По голові сивій – каменюкою щосили загатив хтось.
Розломився світ. А Роман стоїть. Не падає. Кров очі залила.
Раптом – іще удар. Тоді тільки впав.
Отямився скоро. Сильний. Очі розплющити зумів. Устати – ні. В очах темно, а він бачить: та чужа курва сіна не краде – навколо копи бігає, ллє рясно бензином.
– Що ти, суко, робиш? Краще вкради… Чуєш? – прошепотів – і сльози з очей кров змили.
Бачить Роман – сірник спалахнув. Вогник у темряві рухається. Упав на сіно – копа зайнялася. І шурхіт. Побіг хтось. Далі, далі… Біля кущів зупинився, крикнув Романові:
– Повзи геть, кугутяро! Згориш!
Під кущем скрутилася Катерина. Руками за землю трималася. Поворухнутися боялася.
Отямилася, коли чоловік, що крикнув незнайоме слово «кугутяра», був уже далеко. З кущів виповзла.
– Дядьку Романе… Дядьку Романе, коханий ви мій… Що з вами? І наче страшне кіно побачила.
Копа горіла. У вогні рухалася яскрава чоловіча постать.
Відкидала палаюче сіно і знову кидалася до копи.
– Брешеш, суко! Не збираюся я горіти! І копа не згорить!
Катерина підхопилася, до копи кинулася:
– Дядьку Романе! Рідненький! – бігала навкруги, верещала від жаху. – Киньте! Киньте, прошу! Дядьку Романе!
А він – геть нічого не чує. Матюччя гне та сіно відкидає.
Та – все тихіше, тихіше голос:
– Оце… люди гнулися… щоб якесь… мать його! Би собі забрав… Сука! Не дам! Не дам… І впав у вогонь. І вже не горить. Чорний. Катерина кричить і за ноги його від копи тягне:
– Дядьку Романе! – ридає. – Сонце ви моє! Що ж ви наробили?!
Відтягла. Упала коло нього.
А копа так ясно горить, все чисто видно… Очі в Романа заплющені, лиця нема – згоріло, одежина дотліває. І – чи дихає?
Дівка на ноги зіп'ялася, не зна, що робити, а робить. Косу довгу навколо шиї обмотала, кінець коси зубами стисла, аби не плакати. Романа – за спину взяла. Обережно підняла. Посадила. До його грудей своєю спиною притислася. Руки його собі на плечі закинула. Спробувала підвестися – не може.
– Та хіба?.. – шепоче як божевільна. – Та хіба?..
Ще раз спробувала – ніяк.
У ніч глянула й поповзла рачки. Романа понесла на собі, як мала мураха величезну хлібну крихту. Копа вже догорала.
Баба Килина перехрестилася на образи, з мазанки виповзла:
– Рудий! Чубчику! Гайда… Біду чую. Горить біда, геть усе навкруги палить.
Катерину з Романом на спині знайшла у лісочку, що біля розваленої ферми розрісся.
Слова не мовила. Потягла Романа до мазанки. Псам веліла дівчину стерегти.
У мазанці тіло Романове обмила, головою захитала:
– Не жилець…
Траву суху долонями тре, водою заливає, все з Романом розмовляє:
– Не бійся… Боліти не дуже буде. Я зроблю. Зроблю, бідолашний…
З-за ікони малу пляшечку дістала:
– Заповідне, – прошепотіла – і Романові в рота: – Спи й не просинайся. Не тре' тобі болю, синку. Однаково – в путь.
Простирадло біле тонке у травах вимочила, Романа геть із головою вкрила:
– Скоро повернуся… І – з мазанки.
Катерина так і лежала в лісочку. Як мертва. Тільки на спину одкинулася і в чорне небо – як у біду. Не моргне.
Баба Килина схилилася, голівку дівчині підняла трохи, шию від коси звільнила. По рученятах – своєю тремтячою рукою:
– Не тривожся, дитино. Лежи тихо. Рудий із Чубчиком до тебе нікого не допустять. А я скоро… Скоро повернуся…
Пси біля Катерини крутились і все у спину бабі Килині дивилися. А баба йшла у Шанівку.
Мамка на рівних із Раїсою пила, а сп'яніли по-різному. Раїсу ноги не тримали, складалися у колінках. А мамці – голова обертом і такий жаль до себе… Хоч плач!
Пляшку прикінчили, на Льоньку, що хропів на підлозі, обидві головами похитали.
– Піду я, Дарка, – прошепотіла Раїса. – Де б не була – всюди мені погано. І не злікуюся. – І-ди, голубонько, – ледь вимовила мамка і тільки тепер зрозуміла, чого їй так незручно було.
