– Катько! Яка ж ти худа стала! Ніби на тонку кістку зверху косу причепили. А долоні… Долоні ж які подряпані! Де це тебе носило?
– Де дядько Роман? – Катерина її питає.
– Та де? У хаті в себе. Тільки-но привезли, – Людка доповідає. – Підвода була та сама, на якій Сашкову труну везли. Ой, так страшно…
– А ти до них підеш?
– Не знаю. Страшно…
– Ходімо, – Катерина просить. Людка підхопилася:
– Ходімо. Там зараз Ничипориха і Залусківського Алка.
Раїсу доглядають.
– Раїсу? – Катерина на Людку дивиться і не розуміє.
– Звичайно. Бо вона весь час на підлогу валиться…
Біля Романової хати товклися шанівці. Між собою – тихо. На дівчат і уваги не звернули.
– Мо', до похорону готуватися треба? – хтось.
– Треба, треба… Оце б тільки Раїса не відкинулася з горя. А то будемо всю сім'ю у рядочок класти… – у відповідь.
– Господи, Людка! – Катерина шепоче. – Дядько Роман іще живий, а вони його вже ховають… От же ненависні потвори! От же гадюки!
– Та ти що?! – Людка їй. – Хіба вони здорового у могилу кладуть?
– Ходімо, – Катерина подругу до Романової хати тягне, а Людка перелякалася:
– Давай іще трохи надворі постоїмо. Чо'сь мені колінки трясуться…
До паркану притулилися.
А вулицею до Романової хати Залусківський чеше. Незнайомого чоловіка із собою веде. Ще здалеку юрбу побачив, чоловіка зупинив:
– Таж теє… – каже йому. – Ми ж домовилися, Анатолію Петровичу?
– От як тобі усе просто, Іване, – чоловік відповідає. – Я акт склав, збитки оцінив. Тепер треба медичну довідку про стан охоронця. Ти лікаря йому кликав?
– Буде довідка… Я фелшарку з Килимівки привезу.
– Від лікаря треба. І це ще не все… Свідчення свідків…
– Анатолію Петровичу… – Залусківський взяв чоловіка за руку. – Десять відсотків – ваші. А всі довідки – то мої проблеми. Страховий випадок стався? Стався. Копа охоронялася? Охоронялася. Так давайте не про довідки, а про гроші поговоримо.
– Десять відсотків? – Анатолій Петрович аж задихнувся. – Та ти смієшся, Іване?! За десять відсотків я б не став багнюку місили, щоб до вашої Шанівки дістатися, а тут… Таку відповідальність на себе беру…
– Та не гарячкуйте! Скільки? Страховик задумався.
– Мо' п'ятнадцять? – попросив Залусківський.
– Двадцять, – відрізав Анатолій Петрович. – І всі довідки – за тобою.
– По руках! – кивнув Залусківський. – Ходімте… Самі пересвідчитеся, що охорона на копі була.
– А що з охоронцем?
– Геть обгорів.
До Романової хати дійшли – шанівці розступилися. – Іване, а кого ти привів? – гукнув хтось. – Мо' лікаря?
– Якого лікаря! – кинув Залусківський з прикрістю. – Йому вже тільки священик допоможе!
– Це священик? – здивувалася Тамарка.
– Це не ваше діло, – обірвав запитання Залусківський. І чоловікові:
– Проходьте, Анатолію Петровичу.
Шанівці роти пороззявляли і за Залусківським у хату заглядають. І дівчата – тихо, тихо, через поріг… Забилися у куток.
Роман лежав на тому самому ліжку, де кілька днів до того дожидався останньої путі його син Сашко. Вогкими простирадлами накритий геть увесь. Марля на обличчі – червона від крові. І три круглі дірки в ній прорізані – для очей і рота. У хаті – затхлий запах гнилизни, перемішаної з травами та ліками.
Роман не рухався, не стогнав, не жалівся на біль. Без тями тихо помирав, і здавалося, хоч на шкірі полум'я і згасло, а всередині продовжує тихо тліти, випалюючи все живе до останку.
Залусківський кашлянув. Баби обернулися, а від Раїси не відходять.
– Так, баби. Вийдіть, повітрям мені подихайте! І всім скажіть – хай повиходять.
У хаті лишилися Залусківський із Анатолієм Петровичем, Раїса та дівчата у кутку. Залусківський знову кашлянув.
– Ми тебе, Раю, не затримаємо. – І до чоловіка: – От, Анатолію Петровичу. Дивіться самі. Охоронець геть обгорілий. І Залусківський простягнув руку до простирадла, яким Роман був укритий.
– Не треба, – перелякався страховик. – Бачу, бачу… Ходімо вже.
Раїса голову підвела:
– А ти, Іване, оце на екскурсію людину привів чи що? – прошепотіла гірко.
– А от я зараз людину проведу, Рая, повернуся і ми з тобою побалакаємо, – Залусківський їй.
– А це з тобою хто?
– Це? Спеціаліст, – відповів Залусківський і повів страховика на повітря.
– Н-да… – після паморочливого запаху в хаті страховик хапнув повітря, похитав головою. І пішли десь.
А дівчата все в кутку стояли. Уже й баби сто разів – з хати, в хату. Уже й Залусківський чоловіка провів, повернувся, гримів щось на шанівців під хатою, а дівчата все не могли з місця зрушити. Нарешті Залусківський знову зайшов до хати, хазяйським оком навкруги зиркнув і постановив:
– Усі виходьте. У нас із Раїсою розмова є. – І Раїсі: – Давай, Раю, на кухні побалакаємо, бо тут… – на Романа кивнув, – не можу. Серце не витримує.
Раїса покірно до кухні потюпала, а Залусківський далі веде:
– Хай біля Романа хтось лишиться… От, приміром, Ничипориха.
Катерина ступила з кутка: – І я… Можна і я лишуся?
– О! Катерина тут, – здивувався Залусківський.
– Можна я лишуся? – вона голови не підіймає, а Людка в бік штрикає: мовляв, зовсім здуріла!
