Романа почали шукати вдень. Хтось із шанівців здогадався:
– А може, він у Килини?
Його – на сміх!
– Чого б це? Хіба баба п'яних лікує?
– Аз чого знаєте, що Роман п'яним був?
– Залусківський сказав.
– Би з Романом біда, баба б сама в село спустилася. Як-от із Сергієм… – нагадала Ничипориха. І не пішли до Килини.
Надвечір над селом запанувала моторошна тиша. Навіть Раїса не вила. Здавалося, незвідане і страшне нещастя огорнуло малу Шанівку, вириває з неї по одному, рота всім позашивало гострою голкою, боятися наказало. Вони й слухались. Із вікон визирають: хай би Роман п'яним був, а тепер протверезів і додому човгав… Таж – ні. Нікого на вулиці.
Уже зовсім уночі Тамарку нирка прихопила. Жінка скрутилася – та й пошкандибала до Килини. Не перший раз. Дорогу знала.
Назад не йшла – летіла. І про нирку забула.
– Роман у Килини! – до Раїси.
– Що з ним? – Раїса, бідна, вже сил не мала.
– Раєчко, тримайся. Тримайся… Обгорів увесь. Лежить, як мумія, а баба навколо нього товчеться. Компреси робить, травою поїть. Я їй кажу: а чого ж не додому його? – а вона каже, ніби не можна його рухати, зле буде.
– Як же це… – Раїса говорить, а сама хустку на шию, ноги у чоботи – і з хати.
Тамарка за нею:
– Казала, сам приліз… Обгорів… так обгорів, що страх!
За півгодини новина облетіла все село. До Катерини серед ночі прибігла Людка. Мамка двері відчинила.
– Чого тобі?
– Я до Каті.
– Спить вона. Зле їй, – мамка прохід заступила. – Іди, Люда. Не зараз…
А Людка своє:
– Я на хвилинку, тітка Дарина. Тільки новину розкажу.
– Мені розкажи, а я їй перекажу, – мамка каже.
– От ви яка! Тут таке! Таке! Дядько Роман геть начисто згорів! Мабуть, помре. Знаєте? Це ж – жах! Спочатку Сашка, тепер дядько Роман…
– Знаємо, йди вже, – мамка сердиться. – Нащо мені Катю тривожити?
– Та чого ви боїтеся? – Людка плечима знизала. – Про Сергієву брехню вже всі забули. Хай Катя вийде. На селі вже про неї нічого поганого не кажуть.
– А ми ще почекаємо трохи! – мамка не втрималася, дверима грюкнула перед самісіньким Людчиним носом.
Три дні пролежав Роман у баби Килини. Три дні вона кружляла навколо нього. На хвилину не лишала. До рота щось вливає, вогкими простирадлами обкладає – і знай молиться.
Усі три дні Раїса просиділа біля чоловіка – мовчазна, скорботна, кам'яна. На ікони дивилася, на чоловіка – не могла.
Здавалося, вину якусь за собою знає. Нібито не його, а її Бог покарав – спалив Романові шкіру, живого місця не лишив, а без шкіри – вона, Раїса. Під ніч третього дня Роман прийшов до тями.
– Де я? – прошепотів.
Раїса над ним схилилася.
– У баби Килини, Ромчику. Вона тебе лікує. Каже, не можна тебе рухати, гірше буде.
Роман заплющив очі. Ледь чутно мовив:
– Дома померти хочу. Попроси, щоб віднесли.
Раїса зайшлася німим риданням, на підлогу впала, до баби Килини повзе:
– Бабо, дайте мені чогось… Отрути якоїсь. Христом Богом благаю! Сина поховала, чоловік помирає… Нащо мені жити?!
Дайте мені померти.
– Я не Бог, доню, – баба їй. – Хай Бог розпоряджається.
Три дні мамка брехала кволій Катерині, що Роман іде на поправку, а бачити його не можна, бо тітка Раїса біля нього чергує. А потім Людка прискочила. А мамка, як на гріх, на городі порпалася.
– Катька! Я зараз помру! – Людка вскочила до подруги, на постіль сіла. – А чого це ти розлежуєшся?
– Нічо'… – Катерина їй.
– Ходімо! Зараз дядька Романа привезуть! Подивимося, – Людка їй.
– Як це «привезуть»? – Катерина шепоче, а Людка аж кипить – так розказати хочеться.
– Ой, таке страхіття! Таке страхіття! Дядько Роман, кажуть, прийшов до тями і каже тітці Раїсі: «Вези мене додому, Раю! Хочу померти дома, бо якесь неподобство виходить: Сашка в ямі згинув, я у баби чужої помираю». Кажуть, дядька Романа і впізнати неможливо – одна суцільна рана. Нема чоловіка!
– Як – помирає? – Катерина говорить – і голосу свого не впізнає. – Не може він померти. Що ти верзеш, дурна!
– Сама дурна! – образилася Людка. – Уставай уже! Сама побачиш.
Катерина сіла на ліжку. Дивиться кудись крізь Людку і мовчить.
Людка за плече Катерину сіпнула.
– Гей, подружко! Що з тобою? – аж злякалася. Катерина ніби не чує.
– Катя! Ти мене чуєш? – Людка з ліжка встала – до дверей.
А тут мамка з городу.
– Тітка Дарина! Там Катя… щось… – Людка очі витріщила.
– Що ти їй наговорила? – мамка ледь не розплакалася. – Ну чого ото лізти? Хіба не бачиш – погано їй? Видворила Людку, доньку обійняла:
– Заспокойся, доню. Заспокойся… У житті по-різному буває. А витримати – треба. Як без цього?
Катерина й собі мамку обіймає:
– Мамо… Він помре?
Мамка духу набралася:
– Помре, доню. Така йому доля.
– Я піду… – з ліжка лізе.
Мамка вхопила її.
– Куди?! Ну куди ж ти підеш, Катруся?
– Просто надвір. Чи й до Людки… Не бійся. Я до дядька Романа не піду.
– Ой, доню, щось я не вірю, – мамка каже.
– Повір… Чо'сь не можу в хаті. Давить…
– Ну йди, та тільки ж дивись мені… Не треба, щоб у селі знали… Клясти будуть і тебе, і Романа бідолашного.
– Добре, мамо, – Катерина їй.
Людка Катерину побачила – насупилася:
– Через твої вередульки я все чисто проґавила! – заявила. Придивилася.
