– Я підрядився тільки копу підпалити, а там іще якесь падло було. Ледь не вбив мене… Ти мені про це не казав, за це не платив. – І так забагато, – Залусківський йому. – Їдь геть, сволото, бо закопаю, ніхто й не знайде.
– А ти мене не лякай! Я не лякливий, – чужий сичить.
– Та добре, добре… – Залусківський лагідно. – Давай вип'ємо. Справу зроблено…
– Так воно краще буде, кугутяро, – процідив чужий. – Наливай…
Катерина голову від землі відірвала… Бачить – сидить на камені чужий чоловік. Перед ним – Залусківський із пляшкою. Налив, чоловікові склянку простягнув.
– Зараз закусь дістану із сумки.
Обійшов чужого. Зі спини став, а той саме склянку до рота підніс.
Залусківський тихо нахилився, біля сумки рукою шурхотить, а сам каменюку намацує. Знайшов, розігнувся та як трісне чужого по маківці! Той звалився й не пискнув. – І ти мене не лякай, – сказав Залусківський. До чужого нахилився.
– Ага, падло! Не хочеш подихати? – і знов каменюкою по голові. Бив, бив – аж утомився. Камінь відкинув.
– Отепер справу зроблено… І потяг чужого за покинуті хати.
Катерина повернулася додому, коли вже й півні відспівали.
П'яний татко плентався по двору, шукав випити.
– А-а-а, ходиш тут, – пробурмотів доньці.
Мамка до Катерини кинулася. Плаче, аж трясеться.
– Доню, де ти була? Я все село оббігала, питати боюся…
А раптом ти чогось дурного наробила? Доню, доню, та що з тобою?! Чого мовчиш, люба?
Катерина очі на неї підвела. Дивна, спокійна.
– Мамо… Ходімо до моєї кімнати. Хочу спитати…
Мамці – та хоч на край світу, аби дитині краще. – Ідемо, рідненька. Ідемо. На ліжко сіли.
– Уже знаєш? – мамка їй, а сама собі думає: «Мабуть, Господь змилувався. Прибрав Романа, аби село їх із Катериною не розірвало. Вберіг дитину страшною ціною. Аби тільки вона тепер мовчала… А я її відходжу. Придумаю щось…»
Катерина головою киває: знаю, мовляв. І мовчить.
Мамка мнеться: і що його робити?
– Ти ж хотіла щось спитати, Катрусю, – нагадує.
Катерина знов головою киває. Мамка руки до грудей приклала і просить Бога подумки: «Боже, дай мені сили витерпіти.
Дай мені сили. Дай…»
– А можна й потім, – мамка обережно.
Донька сіпнулася. Ніби греблю прорвало. І – мамці у вічі:
– Треба Залусківського вбити, мамо, – каже спокійно. – Як це зробити?
– Що ти таке кажеш? – мамці коліна затремтіли. – Доню… Схаменися, люба. Не повернути Романа… І до чого тут Залусківський?
– Він дядька Романа спалив, – Катерина каже. – Я все чисто бачила, мамо. Геть усе чисто! Залусківський чужого чоловіка підмовив копу запалити, а сьогодні вночі того чоловіка вбив, бо той грошей вимагав.
Мамка схопилася, рота доньці руками затуляє:
– Ой, мовчи… Мовчи, доню, бо й нас спалять!
– Та не бійся, мамо, – Катерина їй шепоче. – Нікому не скажу… Мовчати буду, як німа. Усе думатиму, як Залусківського вбити.
– Мовчи, прошу! Мовчи… не кажи такого.
– Чому?
– Гріх! Хіба можна?…
– А йому – можна?
– Господь його покарає. От побачиш, доню. Господь обов'язково його покарає.
Катерина би мамці відповіла, та Роман став перед очі. Усміхається. Вона голову вбік нахилила, пробує роздивитися: чи очі сині? чи волосся чорне, чи посивіле?..
– Ой, як же я тебе люблю, – прошепотіла – та на постіль валиться.
Мамка не зрозуміла: – І я тебе, доню, люблю, – прошепотіла з острахом. Посунулася, щоб Катерині лежати зручно: – Відпочинь, сонечко.
Я скоро… До худоби гляну й повернуся.
Поховати Романа вирішили наступного дня зранку, бо потім Залусківському у справах до міста треба було. Увесь день село готувалося до похорону. Тягли до осиротілої Раїсиноі хати харч, копали яму, плели вінки, труну гарну збили, хреста. Коняці у гриву чорні жалобні стрічки повплітали. Усе як завжди.
Раїса байдуже сиділа біля тіла чоловіка, шепотіла щось собі під ніс, а шанівці на неї косилися й хитали головами:
– Мабуть, і вона скоро за ними відправиться… Ой, скоро.
Надвечір, коли все переробили й по хатах розбіглися, а біля Раїси лишилися тільки дві баби й Федька Тамарчин, Ничипориха постукала в Даринину з Льонькою хату. Мамка вийшла на поріг.
– Чого вам, бабо? Ничипориха оченята змружила:
– Ой, недобре… Ой, недобре…
– Та що? – мамка крок назад зробила.
Ничипориха у хату – шмиг.
Сіла на кухні.
– Дарка, а чого це вас не видно було? Усе село Романа в останню путь готує, а ви…
– Бабо, не рвіть душу! – мамка їй каже. – І без вас тоскно.
Льонька п'яний валяється, чортяка! Оце тепер місяць буде пити, поки біси перед очима не повискакують. Дитина захворіла геть. Відійти не можу.
– Ой, не кажи, не кажи… – Ничипориха їй.
– Таж самі гляньте! – мамка рукою – у бік Катерининої кімнатки. – А я була… Харч Раїсі принесла, посиділа біля Романа трохи. А більше не можу. Кажу ж, донька зовсім занедужала.
– А що з нею? – баба питає і суне до Катерининої кімнати.
Двері відчинила.
– Ой! Ой!
Лежить Катерина попід стіною. І сама, як та стіна. Біла. Мамка бабу від дверей тягне: – Ідіть уже! Прошу…
А тут і татко п'яний до хати.
– Це що тут за старе хабоття крутиться?! – як гаркне. Баба ледь не зомліла.
– Добрий вечір, Льончику!
– Який я тобі Льончик, стара хвойдо! – татко до баби сіпається. – Для тебе я – Леонід Ілліч!
