– Е-е-е, теж мені Брежнєв, – бабі хоч і боязко, а язика втримати не може.
– Ану пішла геть, відьмо! – руки до баби тягне.
Ничипориха вискочила, носа почухала:
– Та не привиділося ж мені! Точно Роман із малолєткою злигався був! Он вона яка – лежить і трясеться од сорому, – сама собі. І пішла.
А розказати ж комусь хотілося – аж язик розсвербівся.
Похорон добрий вийшов, хоч і пересварилися шанівці. Баби казали, що не треба з Романового обличчя марлю знімати, бо ж дуже страшно дивитися на те, що від обличчя лишилося. А мужики казали:
– Непорядок. Із ганчіркою на морді… Та що це?! Як вам страшно, то повідвертайтеся. Прийшов Залусківський і постановив:
– Ганчірку зніміть, а труну накрийте. І всі погодилися.
Отець-священик своє пробурмотів, тітки-півчі відспівали, яму закидали. Хрест поставили.
– Е-е-е, ніби й не було чоловіка. Із цвинтаря поверталися – про важливе балакали.
– Федір, ти свиню колоти будеш? – спитав татко, хоч язик заплітався.
– Буду.
– А коли?
– Та за тиждень, мабуть. А чого питаєш?
– Та 'би до тебе прилаштуватися. Ти ж Степана з Килимівки гукнеш колоти?
– Степана. Він один – спеціаліст. І бере недорого.
– Тоді і я за тиждень, – вирішив татко. – Хай за один раз двох свиней заколе. І нам дешевше буде.
– Дешевше, – погодився Федір.
Бабам не давала спокою Раїсина корова. Ничипориха била себе у груди та казала, що корова вже до її двору звикла.
– Райці зараз та корова – як кобилі сідло, – звивалася. – Усе одно не буде Райка її глядіти. Хай корова в мене побуде.
– Хай краще у мене! – сіпалася до неї Алка Залусківська. – А то ви, бабо, від чужого молока скоро чисто попухнете!
– Ой-ой! Отаке! – ляснула долонями Ничипориха. – А, може, ти, Алко, ту корову годувала? Га?
– Годі вже за ту корову, – встряла мамка.
Ничипориха на неї недобре зиркнула.
– А за кого нам балакати? Може, за дочку твою?! Бач, і на похорон не прийшла!
Мамка й заклякла.
– Нездужає вона, – відповіла невпевнено.
На поминках Ничипориха напилася, підсіла до Залусківського.
– Ваню, така ти золота людина. Оце хочу до тебе у ноги впасти, щоб ти й мені такий гарний похорон зробив.
– Бабо, ви нас усіх переживете, – криво всміхнувся Залусківський.
Ничипориха похитала головою, пальця покрученого вгору підняла:
– Скоро… Ой, скоро моя година… А рідні нема. Одна-однісінька. Залусківський очі примружив.
– А чого свій клаптик землі нікому в оренду не віддасте? Була б вам копійчина на похорон. Однаково стоїть у бур'янах.
– Та страшно, Ваня. У газеті писали – одні злодюжки землю орендують. І дурять… Так дурять, що й подітися нема куди.
– А ви мені віддайте, – тихо сказав Залусківський.
– А ти мені що? – підняла брови баба.
– Похорон…
– Брешеш! – Їй-бо! Кращий за Романів.
– Ой, бути не може!
– Чого ж це?
– Не знаю. Не може буть – і все.
– Ну, як знаєте, – Залусківський від Ничипорихи відсунувся, стіл оглянув хазяйським оком. – Ну, давайте ще по одній. Пом'янемо Сашку… Тьху ти!…Романа! Пляшки задзенькали.
– Хай земля пухом… Обом…
Ничипориха на поминках не розбазікала про ту останню розмову Романа з Катериною тільки через те, що оце вдруге за короткий час спостерігала такий ловкий похорон і думала лишень про те, як би вмовити Залусківського і їй таке свято улаштувати. А тут – на тобі! Сам Залусківський бабі послугу пропонує.
Ничипориха повернулася з поминок до своєї порожньої хати, сіла й задумалася.
– От ірод! Прямо в душу вліз! І що його робити?
Свого часу Ничипориха зі шкури виплигнула, щоб добути земельні паї на себе, чоловіка, царство йому небесне, доньку і двох її діточок. Вийшло чимало, і шанівці довго плювали на хитру бабу.
– Хоч би сиріток біля себе лишила, – казали. – А так…
Нащо хапнула? Бур'яни розводити?..
Баба на них уваги не звертала і все думала, якою ж багатющою багатійкою стане завдяки власній землі. Та роки йшли, земля геть поросла бур'яном, і вже несила була Ничипорисі ганяти з неї чужих корів та кіз, І тут раптом – Залусківський. Єдиний на всю Шанівку заможний чоловік. «І не бреше ж, мабуть! – подумала баба. – Бач, який похорон Сашкові з Романом зробив. Як ніби ото Алку свою ховав, а не сусідів».
Ничипориха перехрестилася й вирішила: проґавити такої вигідної справи ніяк не можна. На ранок поперлася до Залусківських. Іван матюкався та бив кролів.
– От, паскуда той Льонька! – лаявся. – Оце мені робити більше нема чого, як кролів забивати!
До баби обернувся.
– Чого вам?
Ничипориха вирішила не зволікати.
– Я згодна, – каже.
Залусківський кроля відкинув.
– На що?
– На похорон. Клич кого треба, я усе чисто підпишу, – каже. – Ото тільки тобі й довіряю свій похорон, Ваня…
Залусківський усміхнувся.
– Добре… Та не базікайте нікому.
– Чому?
– А ви хочете, щоб я всю Шанівку хоронив? Баба докумекала.
– Ой, твоя правда, Іван! Як дізнаються, попруть до тебе лавиною. Усім, бач, хочеться померти по-людськи.
За два дні Залусківський привіз до баби незнайомих чоловіків. Ничипориха розписалася, де їй пальцем тицьнули. Аж полегшало.
– Отепер і пожити можна! – всміхнулася.
Залусківський теж не сумував. Пішов незнайомих чоловіків проводжати, бабі десятку на цукерки лишив і пляшку горілки.
